Автор невідомий - Народні казки - Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів

на плечах носить. Сорочка на ньому розлізлася, не має що їсти. Капарує, як останній дрантюх. Мене пустили з пекла принести хліба, солонини, а я оженився в дорозі.

— Я передам татові убрання, їди і пару коней, аби мав чим дрова возити, а ти мусиш мені принести перстень з пальця його лівої руки. Як не принесеш, то знай: заберу твою жінку, а хату, яку ти збудував на моїй землі, завалю.

Дідичка насмажила когутів, винесла вбрання, а дідич дав двох вороних, і Тимофій поїхав.

Їде і журиться. Тяжко було йому розлучатися з Вітровою донькою і новою хатою, де він зазнав трохи щастя. Та що має робити? Роздав людям убрання, когутів і коней, а сам подався до Батька вітрів за порадою.

— Так і так, — сказав, — дідич хоче, аби я приніс йому перстень з пальця лівої руки його покійного тата, бо як не принесу, то забере мою жінку і завалить хату. Я навіть не знаю, де є тото пекло.

— Не журись, зятю, — втихомирив його Батько вітрів. — Я пошлю з тобою свого найменшого сина, він знає туди дорогу.

Батько вітрів тупнув ногою, і з'явився Вихорець, який пританцьовував і гейби тішився, що вже і йому дадуть якусь роботу.

— Поведеш Тимофія до самої брами пекла, — промовив Батько вітрів до найменшого.

Вихорець подався вулицею. Там, де він проходив, здіймалася хмарка порохів, а як біг по полю, то трава ніби танцювала. Тимофій ішов услід за ним і незабаром дійшов до темної печери. Там Вихорець почав кружляти на одному місці.

— Ге-ге-ге-е-ей! — крикнув Тимофій.

У темряві печери дзоркнув замок і показався чорт.

— Чого ти хочеш, Тимофію?

— Витягни сюди на хвилину тата нашого Дідича.

Чорт зник. Через якусь мить знову показався, тримаючи старого дідича за чуприну. Той був у вовчій шкурі. Тимофій кинувся до нього і зняв з його пальця золотий перстень.

Повернувся до дідича і простягнув йому золотий перстень. Дідич розглянув і спитав:

— А що робив мій татуньо?

— Що мав, бідний, робити? Лежав у соломі і блохи зубами ловив. Просив, аби-сьте прийшли до нього в гості разом з онуками.

Дідич дуже зрадів, що побачить тата, який залишив йому повну бочку золота. Він покликав сина і сказав:

— Готуйся, поїдемо до твого дідуся в гості.

Вони натумасили у кілька мішків всілякого добра, одягнули святкове вбрання і запрягли до брички четверо коней.

— Бери віжки в свої руки, бо ти знаєш дорогу, — промовив дідич до Тимофія.

Коні так рвонули, що за ними тільки закурилося. За кілька днів Тимофій опинився перед входом до пекла.

— Ге-ге-ге-гей! — крикнув.

У темряві печери дзоркнув ключ, і в ту ж мить показалося кілька дідьків.

— Чого тобі треба, Тимофію? — спитали.

— Пани просяться до вас, прийміть молодих до старих.

Дідьки аж підскочили від радості. Накинули на дідича і його сина вовчі шкури і затягли їх у пекло.

Коли знову дзоркнув ключ, Тимофій сів у бричку, цьвохнув батогом і понісся як вітер до своєї жінки, за якою весь час тужив.

Але корчмар і жандарм не давали йому ні одної світлої днини — ладні були втопити його в ложці води. Якось вони прийшли і сказали:

— Ти повіз пана дідича на той світ у гості, а тепер мусиш і нас повезти.

— Добре, поїдемо, — відповів Тимофій.

Корчмаревими кіньми повіз їх у дубовий ліс, вибрав найвище дерево і промовив:

— Лізьте… Як прилетять ангели, я крикну: «Скачте!»

Корчмар і жандарм роззулись і почали дряпатись один за одним на стовбур високого дуба. Коли схопились за гілляки, корчмар спитав:

— Скакати?

— Ні, лізьте вище! Звідси ангели не схоплять вас.

Коли вони добралися до середини дуба, жандарм злякався й спитав:

— Скакати?

— Ні, лізьте ще вище! Звідти ангели вас не схоплять.

Нарешті дісталися з гіркою бідою на саму верхівку дуба. Тимофій крикнув:

— Ангели вже прилетіли! Візьміться за руки і скачте.

Корчмар скочив першим і потягнув за собою жандарма. Ангели взяли їх на крила і понесли до Бога вівці пасти, а Тимофій цьвохнув батогом і вернувся до Вітрової доньки. Прожив з нею багато років, ґаздував, діточок годував і ніколи їх не покидав.

Гайгай

Жив собі бідний чоловік. Мав одного сина — статечного й робітного хлопця. І чоловік любив працювати. Але бідність не могли осилити і жили у скруті.

— Гей, няню, доста!.. Піду я у світ, і будете видіти, що знайду ліпшу долю.

— Добре, сину, йди.

І хлопець зібрався в далеку дорогу. Батько провів його аж поза готар. А там починався великий лісище. Попрощався чоловік із сином і тяжко зітхнув:

— Та чи увиджу ще тебе? Гай-гай!

Як вимовив це слово, з'явився коло нього якийсь чоловік. Чорний-чорний і страшно паскудний! Озвався:

— Я тут!

— А ми не кликали тебе, — сказав батько хлопця.

— Я не глухий, чув, як ти вигукнув: Гайгай!

— То зі своїм сином я прощався, гай-гай, кажу, чи увиджу я ще тебе, сину, за свого життя?

— Пробач, — говорить на те чорний, — сталася помилка. Але щоб знав: я керівник усіх нечистих сил і звуть мене Гайгай. Коли ти вимовив се слово, я подумав, що ти мене кличеш.

І хоче іти геть. Та повернувся і спитав бідного:

— А куди ти виряджаєш сина, що аж сюди прийшов з ним прощатися?

— Йде у світ служити, бо вдома така скрута, що далі не можемо дати собі ради.

— А чи пустиш сина служити до мене? Тяжкої роботи він мати не буде, але біду відігнати годен: можете забагатіти.

Батько налякався: до проводиря нечистої сили відпустити єдиного сина? Але тут сам хлопець втрутився у бесіду:

— Я, няню, беруся!

Гайгай поплескав його по плечу:

— Такого мені леґеня і треба! Я зроблю з нього царя! А ти, старий, щоб не знав біди, візьми оці гроші, — і дав біднякові мішок золота.

Чорний із хлопцем за хвилину щез. А чоловік, зажурений, вернувся додому. Та чого сумувати: жити вже є з чого, з голоду не вмре!

А що сталося із сином? Гайгай поніс його в далекий незнайомий край. Завів хлопця до свого палацу і наказує:

— Тут і будеш жити. Я ж говорив, що в мене не тяжка робота. Будеш собі в кімнаті сидіти і, що забагнеш, їсти й пити. Але виходити не смій; ні митися, ні стригтися, ні голитися тобі не дозволяю. Якщо витримаєш рік, по твоїй заслузі тобі заплачу. Чи пристаєш?

— Пристаю.

Гайгай замкнув двері, і хлопець зостався в кімнаті один.

Так перебув рік. За той час