Роберт Льюїс Стівенсон - Острів Скарбів

Навіть Сільвер, який снідав, сидячи окремо з Капітаном Флінтом на плечі, жодним словом не докорив їм за марнотратство. Це найбільше вразило мене, бо я знав, який він обережний і завбачливий чоловік.

— Ех, братки, — сказав він, — щастя ваше, що Барбекю думає за вас своєю головою. Я таки домігся, чого хотів. Звичайно ж, корабель у них. Де саме вони сховали його, я ще не знаю. Але як тільки ми виконаємо скарби, ми обнишпоримо весь острів і знову захопимо шхуну. У нас, братки, є шлюпки, і в цьому наша перевага.

Отак промовляв він, набиваючи собі рот смаженою грудинкою. Він вселяв їм надію, він поновлював свій похитаний авторитет, підбадьорюючи водночас, як мені здалося, і самого себе.

— А наш заложник, — вів він далі, — мав сьогодні останню свою розмову з друзями. З його розмов я довідався про все, про що мені треба було знати, Д спасибі йому за це. Та більше він нам уже не потрібен. Я поведу його на шворці, коли ми підемо шукати скарби. Ми ще зберігатимемо його на деякий час, про всяк випадок. Але як тільки ми відшукаємо скарб та корабель і вийдемо в море всією веселою компанією, — о, тоді ми таки побалакаємо з містером Гокінсом як слід і подякуємо йому за все, що він для нас зробив.

Не дивно, що пірати тепер повеселішали.

Зате я відчув себе дуже погано. Якщо новий план Сільвера здійсниться, то, безперечно, цей зрадливий чоловік не вагатиметься ні хвилини. Він веде гру на два фронти і, безперечно, обере волю та багатство пірата, а не обіцяний порятунок від шибениці, на що він тільки й міг розраховувати, переходячи на наш бік.

Та навіть коли обставини змусять Сільвера виконати слово, що його він дав лікареві Лайвсі, мені все одно загрожує смертельна небезпека. Якщо пірати викриють зраду Сільвера, то як зможемо ми вдвох — він, каліка, і я, хлопчак, — захищати своє життя проти п'яти здоровенних і озвірілих моряків?

Додайте до цих подвійних побоювань ще й те, що мене непокоїла дивна й таємнича поведінка моїх друзів. Чому вони залишили блокгауз? Чому вони віддали карту, що означає таємнича пересторога лікаря Сільверові: «Бережіться криків, коли шукатимете скарби»? Ви охоче повірите, що після всього цього меті і але ніяк не хотілося снідати, і я з поганим настроєм поплентався за своїми тюремниками шукати скарби.

Дивним видовищем були б міг, коли б хтось міг спостерігати нас: усі в засмальцьованих матроських куртках, усі, крім мене, озброєні до зубів. У Сількора висіли аж дві рушниці, — одна на спині, друга на грудях. Крім того, він заткнув за пояс кортик і засунув у кишені два пістолети. Завершуючи все, на плечі у нього врочисто сидів Капітал Флінт, який без кінця вигукував всякі морські приповістки. Мене прив’язали шпоркою, кінець якої Сільвер тримав то у вільній руці, то у міцних зубах. Слово честі, мене вели, мов прирученого ведмедя.

Усі пірати щось тягнули: одні несли лопати і ломи — саме їх у першу чергу вивантажили вони з «Іспаньйоли», — другі солонину й горілку на обід. Вся провізія, як я помітив, була з наших припасів. Очевидно, Сільвер учора сказав правду, що коли б він не уклав угоди з лікарем, то піратам, які втратили корабель, довелося б пити саму воду та їсти дичину, яку пощастило б підстрелиш.

Але навряд чи вода припала б їм до смаку. Крім того, моряки здебільшого погані мисливці. Та коли в них було так мало харчів, то навряд чи було в них багато пороху. Отак споряджені, ми всі — навіть і поранений у голову пірат, якому слід було б лишатися в холодку, — вирушили один за одним до бухти, де нас чекали дві шлюпки. Навіть і шлюпки мали на собі сліди недбалого поводження піратів: обидві шлюпки були в грязюці, а на одній поламана лавка. Пірати вирішили взяти з собою для певності обидві шлюпки, і ми, розділившись на дві партії, посідали у шлюпки й відчалили од берега.

У дорозі почалися суперечки про карту. Чорний хрестик на ній був занадто великий і не міг точно означати місце. Пояснення на її звороті теж були не дуже виразні. Написано там було, якщо пригадує читач, таке:

«Високе дерево на плечі Підзорної Труби, напрямок на північ од північ-північ-сходу.

Острів Скелета — схід-південь-схід і на схід.

Десять футів».

Отже, високе дерево правило за вихідну точку. Прямо перед нами бухту замикало плоскогір'я у двісті-триста футів заввишки, що на півночі з'єднувалося з південним схилом Підзорної Труби, а на півдні переходило у скелясту вершину, що мала назву Бізань-щогли. На плоскогір'ї росли і високі й низькі сосни. Подекуди здіймалися окремі сосни-велетні, що були вищі на сорок-п'ятдесят футів за своїх сусідок. Яке саме з цих дерев позначив Флінт на карті, можна було визначити тільки на місці з допомогою компаса.

Та, незважаючи на це, кожен пірат одразу ж обрав собі якесь дерево на свій смак і твердив, що це саме і є «високе дерево Флінта». Тільки Довгий Джон знизував плечима і радив їм почекати, поки вони приїдуть на місце.

За вказівками Сільвера ми зберігали сили і не дуже налягали на весла, щоб не втомитися передчасно. Після досить довгого плавання ми причалили в гирлі другої річки, що протікала по лісистому узгір'ю Підзорної Труби. Звідти, повернувши трохи ліворуч, ми почали сходити на плато.

Спочатку нам довелося поволі пробиратися в густих заростях і йти по багнистому грунту. Але мало-помалу гора ставала крутішою, ми почали йти по камінню серед високої і вже не такої густої рослинності. Ми наближалися до найкращої частини острова. Замість трави по землі слався запашний дрік і чагарник з розпуклими квітами. Серед зелених заростей мускатного горіха подекуди височіли червонуваті стовбури величезних сосен. Запах хвої і мускату змішувався з ароматом квітів. Свіже повітря діяло на нас, незважаючи на полуденну спеку, бадьорою прохолодою.

Загін розбійників розсипався віялом у різні боки і, пробираючись крізь хащі, весело перегукувався.

Сільвер ішов посередині, трохи відставши од інших. Він дуже втомився, підіймаючись на вкритий гравієм укіс: Я йшов за ним, прив'язаний на шворці. І не раз доводилось мені подавати йому руку і підтримувати його, коли він спотикався.

Отак пройшли ми щось із півмилі і вже піднялися на вершину плато, коли раптом ліворуч пролунав зляканий крик пірата. Він кричав знову й знову, і всі побігли до нього.

— Не може бути, щоб