Роберт Льюїс Стівенсон - Острів Скарбів

він знайшов скарб! — сказав старий Морган, пробігаючи повз нас. — Ми ж іще не дійшли до того дерева.

І справді, прийшовши піратові на підмогу, ми побачили, що йдеться зовсім не про скарб. Біля підніжжя великої сосни лежав скелет людини. Виткі трави обплели його густою сіткою, зрушивши з місця деякі дрібні кістки. Подекуди на ньому збереглися рештки зотлілого одягу. Я певен, що не було серед нас такого, в кого б мурашки не поповзли по спині.

— Це моряк, — сказав Джордж Меррі, який був сміливіший за інших, і, підійшовши до скелета, почав оглядати залишки одягу. — Принаймні на ньому було добре морське сукно.

— Звичайно, моряк, — сказав Сільвер. — Гадаю, що ти не сподівався знайти тут епіскопа? Але от лежить він якось дивно. Вам це не здається?

І справді, скелет лежав у неприродній позі.

Не знаю вже чому (може, це зробили птахи, які дзьобали його, або ж рослини, що оповили труп), але він лежав навитяжку, прямий мов стріла. Ноги його вказували в один бік, а руки, піднесені над головою, як у плавця, що готується стрибнути, — в інший.

— Еге, я вже дещо зрозумів, своєю старою довбешкою, — сказав Сільвер. — Це компас. Так, так. А он і вершина Острова Скелета випинається, мов зуб. Перевірте-но за компасом, куди показує цей мрець.

Перевірили. Скелет справді показував на Острів Скелета, а компас потвердив напрямок схід-південь-схід і на схід.

— Так я й думав! — вигукнув кухар. — Це вказівна стрілка. Значить, отам Полярна зоря, а отам веселі долари. Клянуся громом, у мене все холоне, коли я згадаю Флінта. Це один з його веселих жартів. Помилки не може бути. Їх було шестеро, а він один, і він згубив їх усіх. А потім з одного мерця змайстрував собі компас… Довгі кості, на черепі руде волосся. Еге, та це ж Аллардайс, щоб мені провалитися! Пригадуєш Аллардайса, Том Морган?

— Ще б пак, — відповів Морган, — як не пам'ятати! Він мені гроші був винний та ще й забрав мій ніж, коли їхав на острів.

— Отже, ніж повинен бути десь тут, — промовив інший розбійник. — Флінт не такий був чоловік, щоб нишпорити по кишенях моряка. А птахам ніж той ні до чого…

— Хай йому чорт, це правильно! — вигукнув Сільвер.

— Проте тут нічого немає, — сказав Меррі, увалено оглядаючи землю, — жодного мідяка, навіть табакерки немає. Щось це мені здасться дивним.

— Так, справді дивно, — погодився Сільвер. — І мені це не подобається. От, бодай йому!.. Знаєте, братки, коли б Флінт був живий, погано нам довелося б. Їх було шестеро — нас теж шестеро, — і ось від них лишилися самі тільки кістки.

— Ні, він помер. Я його власними очима бачив мертвого, — сказав Морган. — Віллі привів мене. Флінт лежав з мідяками на очах.

— Мертвий-то він мертвий, — сказав пірат з пов'язкою на голові. — Та якщо кому й бродити по землі після смерті, то це, звичайно, Флінту. До того ж важко він помирав, цей Флінт.

— Атож, помирав він кепсько, — погодився другий. — То лаявся, то вимагав рому, то ревів свого улюблену пісню «П'ятнадцять хлопців на скрині мерця». Правду кажучи, не дуже я люблю цю пісню від тих часів. Було дуже жарко, а повітря спокійне-спокійне, і я ясно чув слова цієї пісні, що зливалися з передсмертним хрипінням Флінта.

— Рушай, рушай! — сказав Сільвер. — Годі базікати. Він помер і тепер уже не встане, це точно. Та й привиди блукають тільки ночами, а нині день… Облишмо розмови про покійника, на нас чекають дублони.

Ми рушили далі. Але хоч сонце світило яскраво, пірати вже не розбігалися й не перегукувалися голосно, як раніше. Вони трималися купкою і розмовляли майже пошепки. Такий жах нагнав на них мертвий моряк.

Розділ XXXII

ШУКАННЯ СКАРБІВ. ГОЛОС СЕРЕД ДЕРЕВ

Почасти під впливом поганого настрою, а почасти для того, щоб дати відпочинок Сільверові і хворим піратам, наш загін зробив привал, як тільки ми піднялися на вершину плато.

Плато було трохи схилене на схід, і з того місця, де ми сиділи, відкривалися краєвиди в обидва боки. Попереду за верхівками дерев видно було Лісистий мис, оточений піною прибою. Позаду лежали протока й Острів Скелета, з-за якого за мисом і низьким східним берегом видно було відкрите море. Просто перед нами піднімалася Підзорна Труба, наїжачена соснами і перекраяна темними проваллями.

Тишу порушували тільки віддалений гуркіт прибою та дзижчання незчисленних комах. Жодної людини навколо, жодного паруса на морі. Велич краєвиду збільшувала почуття самотності.

Сільвер, сидячи на землі, вимірював щось за компасом.

— Отут три високих дерева, — сказав він, — і всі вони на прямій лінії від Острова Скелета. «Плече Підзорної Труби», гадаю, отам. Тепер і дитина змогла б знайти скарб. По-моєму, краще спочатку пообідати.

— Мені щось не дуже хочеться їсти, — пробурмотів Морган. — Згадав про Флінта, так апетит геть пропав.

— Дякуй своїй зорі, синку, що Флінт помер, — сказав Сільвер.

— Ну й пика ж у нього була, як у диявола! — вигукнув, здригаючись, третій пірат. — Зовсім синя!

— Це від рому, — додав Меррі. — Синя! Ще б не бути синьою! Від рому посинієш, це точно сказано.

Відтоді як вони знайшли скелет і згадали про Флінта, пірати розмовляли майже пошепки, їхні голоси не порушували лісової тиші. І раптом з-за дерев перед нами чийсь тонкий, високий тремтячий голос заспівав так добре знайому пісню:

П'ятнадцять хлопців на скрині мерця.

Йо-го-го, ще й пляшечка рому!

Ніколи я не бачив, щоб люди так лякались, як злякалися цього разу пірати. Обличчя їхні аж позеленіли. Хто схопився на ноги, хто судорожно уп'явся руками в товаришів. Морган з переляку впав на землю і поповз.

— Це Флінт! — закричав Меррі.

Пісня увірвалася так само несподівано, як і почалася, начебто хтось затулив співакові рот. У ясному сонячному повітрі серед зелених дерев далекий спів здавався мені досить приємним і мелодійним. Тим дивнішим був для мене переляк моїх супутників.

— Ходімо, — сказав Сільвер, ледве ворушачи сірими, як попіл, губами. — Нічого страшного. Тримайтеся! Звичайно, все це досить чудно, і я не знаю, хто там із нас глузує, але я певен, що то не мрець, а жива людина.

Кажучи це, він трохи підбадьорився, і обличчя його знову почервоніло. Та й усі пірати під впливом його слів теж ніби почали заспокоюватись. Але здалеку знову почувся той самий голос. Тільки тепер він не співав, а кричав, і його крик прокотився тихою луною в розколинах Підзорної Труби.

— Дарбі Мак-Гроу! — голосив він,