Роберт Льюїс Стівенсон - Острів Скарбів

— Невже ви боїтеся, Джон? — спитав лікар Лайвсі.

— Докторе, я не боягуз. Ні, я не боягуз навіть ось на стільки, — і він показав кінчик пальця. — Коли б я був боягузом, я б цього не казав. Але я кажу одверто: мене проймає морозом, коли згадаю про шибеницю. Ви людина добра й справедлива, ніколи я не бачив кращої людини. І ви не забудете, що я зробив доброго, як і зла не забудете, це я знаю. А тепер я відійду вбік — дивіться — і залишу вас із Джімом. Це ви теж запам'ятаєте, га, докторе?

Мовивши це, він одійшов трохи назад, щоб не чути нашої розмови, сів на пеньок і почав насвистувати. Він поглядав то на мене і лікаря, то на своїх буйних товаришів, які, валяючись на піску, розпалювали багаття, то на будинок, з якого вони виносили свинину та хліб для сніданку.

— Отже, Джім, — сумно сказав лікар, — такі твої справи. Що посіяв, те й пожнеш, мій хлопчику. Та в мене сили не вистачає докоряти тобі. Одне тільки скажу: коли б капітан Смоллетт був здоровий, ти не насмілився б утекти. Але він лежав поранений і не міг завадити тобі, їй-богу, ти вчинив нечесно.

Визнаю, що тут я почав схлипувати.

— Докторе, — сказав я, — прошу, не лайте мене! Я сам уже досить себе лаяв. Життя моє висить на волосинці, і коли мене не вбили, то тільки тому, що Сільвер оборонив мене. Вірте мені, докторе, я можу вмерти, але я не боюся смерті, я боюся тільки тортур. Коли вони почнуть катувати мене…

— Джім… — перебив мене лікар, і голос його затремтів, — Джім, я цього не можу допустити. Перелазь швидше через паркан і тікаймо.

— Докторе, — відповів я, — адже я дав слово честі.

— Знаю, знаю! — вигукнув він. — Та що ж робити! Я візьму ганьбу на себе, хлопчику. Але я не можу кинути тебе тут. Стрибай! Один стрибок, і ми втечемо, як антилопи.

— Ні, — відповів я. — Ви знаєте, що й ви так не зробили б. Ні ви, ні сквайр, ні капітан. І я теж цього не зроблю. Сільвер повірив мені, — я дав слово, і я піду назад. Але, докторе, ви не дали мені закінчити. Коли вони почнуть катувати мене, то я можу проговоритися, де захована шхуна. Бо ж мені пощастило, хоч і з великим риском, забрати у них шхуну. Вона тепер стоїть у Північній бухті, на південному березі, саме на межі припливу. Її можна звідти вивести.

— Корабель?! — вигукнув лікар.

Я коротко розповів йому про свої пригоди, і він мовчки вислухав мене.

— Тут щось дивне, — сказав він, коли я закінчив. — На кожному кроці ти рятуєш нам життя. І як ти можеш думати, що ми допустимо, щоб ти загинув? Це була б погана нагорода тобі, хлопчику, за все те, що ти для нас зробив. Ти викрив змову. Ти знайшов Бена Ганна. Кращої справи ти ще ніколи не робив і не зробиш, хоч би прожив до ста років. Цей Бен Ганн — ой-ой-ой! До речі, про Бена Ганна… Сільвер! — гукнув лікар. — Сільвер! Я хочу порадити вам, — продовжив він, коли кухар знову наблизився, — не дуже поспішайте шукати скарб.

— Сер, я з усієї сили намагатимусь відтягти це діло, — відповів Сільвер. — Але тепер, прошу пробачення, я зможу врятувати життя собі й цьому хлопцеві, тільки шукаючи скарб. Я кажу цілковиту правду.

— Гаразд, Сільвер, — відповів лікар, — коли так — шукайте. Але я дам вам ще одну пораду: бережіться криків, коли шукатимете скарби.

— Сер, — сказав Сільвер, — ви сказали мені або надто багато, або надто мало. Що вам треба? Чому ви залишили блокгауз? Чому ви віддали мені карту? Цього я не знав і не знаю. А тим часом я сліпо виконував ваші накази, хоч ви й нічого не обіцяли. А тепер якісь нові таємниці. Якщо ви не хочете прямо сказати мені, що ви маєте на думці, то так і кажіть. Але тоді мені доведеться випустити кермо.

— Ні, — задумливо промовив лікар, — я не маю права сказати вам більше. Це не моя таємниця, Сільвер. Інакше, даю вам слово, я б усе вам розповів. Але скажу вам навіть трохи більше, ніж маю на те право. Щоправда, за це мені попаде від капітана! Але слухайте, я дам вам маленьку надію, Сільвер: якщо ми обидва видеремося з цієї вовчої ями, я докладу всіх. зусиль, щоб урятувати вас од шибениці.

Обличчя Сільвера засяяло.

— Сер, навіть рідна мати не могла б мене втішити краще за вас! — вигукнув він.

— Це перше, що я можу вам сказати, — додав лікар. — І друге: тримайте хлопчика біля себе, а коли нам потрібна буде підмога, кличте мене. Я спробую виручити вас, і тоді побачите, що я не кидаю слів на вітер… Бувай, Джім.

Лікар Лайвсі потиснув мені руку через частокіл, кивнув головою Сільверові і швидко пішов у ліс.

Розділ XXXI

ШУКАННЯ СКАРБІВ. ВКАЗІВНА СТРІЛКА ФЛІНТА

— Джім, — звернувся до мене Сільвер, коли ми лишилися самі, — я врятував життя тобі, а ти — мені. Цього я не забуду. Я бачив, як лікар підмовляв тебе втекти, краєчком ока, але бачив. І бачив я, як ти відмовився, Джім. Хоч мені не чутно було слів. Цього я теж не забуду. Сьогодні вперше після невдалої атаки на фортецю побачив я промінь надії, і це тільки завдяки тобі. А тепер, Джім, ми підемо шукати скарб, як-то кажуть, з заплющеними очима, — і мені це не подобається. Але ми з тобою триматимемося разом, пліч-о-пліч і врятуємо свої шиї, незважаючи на всі примхи долі.

Один з піратів гукнув нам від багаття, що сніданок уже готовий. Ми всі посідали на піску біля вогню і почали закушувати сухарями та смаженою свининою. Пірати розвели величезне багаття, на якому можна було б засмажити цілого бика. Вогонь так палахкотів, що до нього підходили тільки з навітряного боку, та й то дуже обережно. Так само марнотратно розкидали пірати й провізію: вони насмажили свинини втроє більше, ніж було потрібно. А один з них, регочучи, кинув залишки сніданку в огонь, який затріскотів ще дужче від такого незвичайного палива.

Ніколи в своєму житті я не бачив людей, які були б більш недбалі і які так зневажали б завтрашній день. Все вони робили абияк, знищували запаси, куняли на варті і, незважаючи на спалахи відчайдушної сміливості, не були здатні ні на які довгі