Йоганн Вольфганг Гете - Фауст

class="empty-line"/>

Фамулус

(плентається по довгому темному коридору)

Що так страшно дзеленькоче?

Сходи, стіни — все двигоче;

Крізь мальованії шиби

Блискавки мигочуть ніби;

В стелю наче б'ють перуни —

Так і сиплються шпаруни,

І якась чудовна сила

Двері замкнені одкрила.

Леле! Велетень убравсь то

В старовинний одяг Фауста!

Владні зори, владні жести —

Я вже й ніг не годен звести…

Ні сховатись, ні втекти

Од такої жахоти!

Мефістофель

Ходіть сюди! Вас звати ж Nicodemus?

Фамулус

Добродію! Воістину… Oremus.

Мефістофель

Облишмо це!

Фамулус

Мене ви взнали вмент!

Мефістофель

Та як не взнать — старий, а все студент,

Аж мохом взявсь! Отак і вчений муж

Звікує вік, учившися чимдуж,

Будує звільна картяну будівлю,

Але навряд чи виведе покрівлю…

От ваш учитель — той усе розчовп,

Професор Вагнер високошановний,

Премудрості збирач непогамовний,

У вченім світі перший стовп.

Круг нього завше звідусюди

Юрбою стовплюються люди,

До краю спрагнені знання.

На кафедрі живий підручник,

Мов той Петро, небесний ключник,

Він рай і пекло відчиня.

Чи ж хто зрівняється з ним? Де там!

Він всіх і вся навік скорив

Непохибним авторитетом,

Він навіть Фауста затьмарив.

Фамулус

Е, ні, не так, хай пан мені дарує,

Учитель мій зовсім не гонорує

І вгору не несеться всує,

Бо скромність — то його благая часть.

Відколи муж великий щез непевно,

Він молить в Бога невтоленно й ревно

Повернення його, як визволу з нещасть.

І тут у Фаустовій кімнаті

Ніхто нічого не торка —

Вона господаря чека;

Я аж боюсь сюди вступати.

Та що нам зорі принесли?

Всі мури острах ніби стиснув,

Здригнулись двері, засув тріснув —

А то б і ви тут не були.

Мефістофель

А сам професор Вагнер де?

Ведіть до нього, раз не йде!

Фамулус

Ох! Він суворо наказав

Його не одривать од справ.

На самоті він місяцями

Над чимсь працює до нестями.

То був між вченими чистій —

Тепер мов сажотрус який.

Замурзав кіптем носа й вуха,

Опух увесь — на жар все дмуха,

Кліщами, склянками бряжчить

І жде великого щомить.

Мефістофель

Невже ж мене він тут чеканням зморить?

А я б йому роботу міг прискорить.

Фамулус виходить. Мефістофель велично розсідається на кріслі.

Як тільки я на місце сів —

Ізнов знайомця онде бачу;

Та цей — з новітніх юнаків,

Зухвалий надто аж на вдачу.

Бакаляр[66]

(галасуючи, йде по коридору)

Двері настіж розчахнулись,

Сподівання ворухнулись,

Що в цім пилі та в цій цвілі,

В цій пустелі омертвілій,

У могилі цього дому

Не заскліть живцем живому!

Ції мури, ції стіни

Недалеко од руїни,

Та й склепіння це химерне,

Не підходьте, бо наверне!..

Я нестримний часто в шалі,

Але тут — ні кроку далі.

Що я нині тут узнаю?

А колись же, пам'ятаю,

Першокурсник жовтодзьобий,

Повен щирої шаноби,

Вірив блазням бородатим,

їхнім вигадкам проклятим.

Що казали їм шпаргали,

Те й мені вони брехали,

Нісенітницям учили,

І себе, й мене труїли…

Як! Ізнов в півтьмі кімнати

Щось замріло бородате?

Як і кілька років тому,

Він сидить в плащі рудому…

Це ж той самий баламут,

Що мене морочив тут!

Він дурив мене зухвало,

Бо тоді я тямив мало,

А тепер я підкувавсь —

Не на того він нарвавсь!

Добродію! Як мутний Лети плив

З-під лисини у вас не все ще змив,

То гляньте лиш — я ваш колишній учень,

Що переріс нуду шкільних напучень.

Я вас таким, як ви й були, застав,

А сам зате зовсім інакшим став.

Мефістофель

Я рад, що вас мій дзвін сюди призвав;

Вас і тоді я вельми цінував;

По гусені, по лялечці вже знати,

Який метелик буде цяцькуватий.

Вам змалку любі кучері хвилясті

Та комірці мережано-зірчасті,

І зроду не носили ви коси —

Вам шведський зачіс додає краси.

Поводитесь ви хвацько, резолютно,[67]

Шкода лише, що надто абсолютно.

Бакаляр

Добродію! Ми на старому місці,

Але часи, вважайте, в нас нові.

Двозначних слів не тратьте без користі, —

Розвиднілось у нас у голові.

Забити баки у дитяти, —

Це кожен дурень може втяти,

Тепер спроста нас не вмалиш.

Мефістофель

Та юнаку скажи всю правду лиш —

Хіба ж молокососа вдоволиш?

Згодя він пересвідчиться подвійно,

Що наша правда справедлива вкрай,

Але гада, що взнав те самостійно,

Та ще й глузує: вчитель був вахлай.

Бакаляр

Або й шахрай! — Який же вчитель це

Казав коли нам істину в лице?

Той щось прибавить, інший щось одбавить,

Аби дітей дурничками забавить.

Мефістофель

Щоб научитись, теж потрібен час,

Та вже навчати пориває вас.

Цих кілька років марно не пропало,

Ви досвіду набралися чимало.

Бакаляр

Що досвід той! Брехня й бридня

Проти всевидящого духу.

Признайтесь — ваше все знання

Не варте і табаки нюху.

Мефістофель

(по якійсь хвилі)

А й справді так. Я дурнем був

І лиш оце нерозум свій збагнув.

Бакаляр

Радію я з розважних цих признань.

Це вперше стрівсь розумний старигань.

Мефістофель

Шукав я ревно скарбу-золоття,

А докопавсь нікчемного сміття.

Бакаляр

Признайтесь, череп голомозий ваш

Не більше варт од тих порожніх чаш.

Мефістофель

(лагідно)

Ти, друже мій, страшенний грубіян.

Бакаляр

Увічливий у німців лиш обман.

Мефістофель

(підсовуючись на кріслі з коліщатами щораз ближче

на передній кін, до партеру)

Чи бачите, як кривдять тут старого?

Хоч ви мене не осудіть так строго.

Бакаляр

Біда, як хто переживе себе

Й гада, що він не знать яке цабе.

Життя живе, де кров кипить палка,

Палка ж вона не в кого — в юнака,

І свіжа міць, що в тій крові живе,

Утворює з життя життя нове,

Усе тут рух, напруга і розбіг —

Слабкий упав, а дужий переміг.

В той час як ми півсвіта звоювали,

Що ви робили? Плани планували,

Все думали, гадали — просто сміх!

Та старість — нидіння мізерне,

Хвороба, трясця, сон нудкий:

Кому за тридцять літ поверне,