Йоганн Вольфганг Гете - Фауст

class="v">Зростання квіти — чаші нектарові,

Що зацвітають рясно в юнакові.

З'являється Гелена.

Мефістофель

Оце така! Тоді я не боюсь!

Не по мені вродливиця чомусь.

Астролог

Я вражений без краю і без міри!

Немає слів, признаюся вам щиро,

Ізмалювать божественну красу,

Оспівану з прадавнього часу.

Хто зрить її — дивує до нестями,

Хто мав її — був рівен із богами!

Фауст

Чи я не сню? В глибінь душі буремно

Влилось краси пресвітле джерело!

Трудне шукання красний плід дало,

І я жерцем зробився недаремно.

Був світ мені нікчемним і пустим, —

Став бажаним, змістовним і тривким!

Нехай як дим у безвісті розплинусь,

Коли від тебе, владарко, відкинусь!

Той образ, що в свічаді чарівнім

Являвсь мені для насолоди, —

Лиш тінь бліда твоєї вроди!

Тобі, тобі до решти віддаю

Всю пристрасть огняну мою,

Любов, жагу, обожування, безум!

Мефістофель

(із будки)

Не випадай із ролі, будь тверезим!

Літня дама

Струнка й гінка — а голова мала.

Молода

Коли б нога доладна хоч була!

Дипломат

Принцес я бачив іноді таких;

Вродливиця од голови до ніг.

Придворний

Вона тихцем підходить до сонька.

Дама

Із краснем поруч надто вже бридка.

Поет

її краса йому скрашає сон.

Дама

Вона — Діана, він — Ендіміон.[64]

Поет

Ось відійшла богиня без вагання,

Схилилася і п'є його дихання,

І враз — цілунок! О жаданий рай!

Дуенья

Ще й привселюдно! Це вже через край!

Фауст

Хлопчиську стільки милості!

Мефістофель

Та цить!

Що хочуть, можуть привиди робить.

Придворний

Він пробудивсь; вона підкралась, стала.

Дама

Оглянулась! Я так собі й гадала!

Придворний

Здумився він: це що за дивина?

Дама

А їй те все уже не первина.

Придворний

Тепер вона віч-на-віч стала з ним.

Дама

Я бачу вже — впаде він їй до верші,

І він же, мабуть, думає, що перший!

Усі мужчини — дурні в ділі цім.

Лицар

Краси й кохання осяйна цариця…

Дама

Та ні, блудниця безсоромна, ница!

Паж

Щасливець він! Чому я не Паріс!

Придворний

У сіть таку усякий би поліз!

Дама

Клейнод той мали всі, кому охота,

Вже непомалу стерлась позолота.

Друга

Вона ж ізмалку віялася скрізь.

Лицар

Шукай хто хоч свіжішої принади,

А я і цим послідкам буду радий.

Учений

Мені та постать у очах ясна,

Та я сумнюсь, чи справді то вона.

Що бачим ми — оманливе надміру,

А в писане я непохитно вірю.

Тут сказано: «Вона у Трої всім

Подобалась — і сивим, і старим».

І опис той якраз сюди пасує:

Хоч я й старий — вона мене чарує.

Астролог

Вже він не хлопець, а одважний муж, —

Схопив, підняв вродливицю чимдуж,

Шкода в його міцних руках пручаться,

Він викраде її!

Фауст

Отак загнаться!

Як смієш ти, зухвалий блазню! Стій!

Мефістофель

Заплутався ти сам у грі пустій!

Астролог

Мені здається, мусимо ту сцену

Назвати ми: «Як викрали Гелену».

Фауст

Як викрали? А я ж стою тут нащо?

Чи ж я ключем, як треба не махну?

Він вів мене крізь просторінь мовчашу,

Крізь хлань жахну — і став я на стану;

Я в дійсності, я на твердому ґрунті,

І дух мій духів подолає в бунті;

Собі я владу виборю двійну.

Далека стала близькою мені,

Спасу її — вона моя вдвійні!

Сміліш! Мені міць Матерів поможе!

Хто взнав її — без неї жить не може!

Астролог

Що коїш, Фаусте? Фаусте! Схаменись!

Схопив її — і постать ніби тане;

Махнув ключем — і нітиться Паріс!

Ой горе, горе! Лихо з нами стане!

Вибух. Фауст падає крижем. Духи здиміли.

Мефістофель

(виносить Фауста на плечах)

Ох халепа! Зв'яжися із дурним,

То будь ти й чорт — намучишся із ним!

Пітьма. Замішання.

Дія друга

Тісна готична кімната з високим склепінням — колишній Фаустів кабінет, такий, як і був.

Мефістофель

(виходить із-за заслони, підіймає її й оглядається —

аж там Фауст лежить на старосвітському ліжку)

Лежи, бідахо! Знову страсть

Тебе обплутала шалена!

Кого вразить сама Гелена,

Тому не скоро пільгу дасть.

(Розглядається).

Дивлюсь сюди-туди, і ніби

Усе лишилось, як було,

Лиш потьмяніли кольорові шиби

Та павутиння всюди прибуло.

Чорнило всхло, папір пожовклим взявся,

Але на місці все добро…

А он лежить і те перо,

Що Фауст ним чорту підписався,

І згусклу кров ще знати на пері,

Що ним була для підпису узята…

Чого б то не дали антикварі,

Щоб мать такого експоната!

Ось плащ старий ще висить на гачку;

Колись хлопчині-простачку

Я в ньому правив теревені-вені,

Що й досі має він за одкровення…

Мені аж закортіло знов

В цім теплім, хоч і грубім хутрі

Торочить речі хитромудрі,

Як той доцент чи богослов.

Учений муж на те здобувся,

А чорт уже давно забувся.

(Знімає зо стіни хутряного плаща і витрушує;

звідти вилізають цикади, жучки і всілякі комашки).

Хор комах[65]

Чолом, наш патроне,

Наш любий, чолом!

Тебе ми впізнали,

В'ємося кругом.

Ти ткнув поодинці нас,

Звідси йдучи,

Тепер нас, дивися,

Кишать тисячі!

Ховається погань

У грудях людей —

Скоріше в кожусі

Добачиш вошей.

Мефістофель

Молодняку радію я без меж!

Ти тільки сій — свого часу пожнеш.

Ще раз хламидою трусну —

Знов хмару кузьок сполохну.

Ховайтесь, любії тваринки,

В усі кутки, в усі шпаринки,

В припалі пилом коробки,

В крихкі посудні черепки,

В сухий потрісканий пергамен,

У череп, в темінь очних ямин…

В цім трухлім мотлоху, в цвіллі

Привілля химородній тлі.

(Одягає плащ).

Знов мантія на плечі впала;

Зіграю ще раз принципала.

Та що кому в пустім званні?

Шаноби хочеться мені.

(Сіпає дзвінка, що дзеленькоче розкотисто-пронизливо,

аж стіни задрижали, двері повідчинялися).