Томас Манн - Доктор Фаустус

Наумбурзі або в Апольді (батьківщині Адріанової матері), ми виходили з вагона й далі, з рюкзаками й дощовиками за плечима, вже йшли пішки, як мандрівні підмайстри. Від ранку до вечора ми були в дорозі, їли в сільських заїздах або й просто на траві десь на узліссі й не раз ночували в селянській клуні на сіні, а на світанку вмивалися біля довгого жолоба, яким текла джерельна вода, й вирушали далі. Такій тимчасовій формі існування, кількаденному перебуванню в примітивних сільських умовах, на лоні матері-природи мешканців міста, інтелектуалів, які усвідомлюють, що дуже швидко вони змушені будуть чи принаймні зможуть повернутися у звичну, «природну» сферу міщанського комфорту, такому добровільному затриманню темпу життя і спрощенню його майже неминуче властивий відтінок штучності, зверхності, дилетантизму й комічності, що ми, звичайно, й самі розуміли й про що нам нагадували добродушно-глузливі посмішки селян, у яких ми просили соломи на ніч. Якщо тим посмішкам щось і надавало крихту доброзичливості, навіть схвалення, то це наша молодість. Можна сказати, що молодість — єдиний законний міст між цивілізацією і природою, так би мовити стан перед цивілізацією, з якого походить уся студентська і корпорантська романтика, вона — справді романтичний вік. У таку формулу вклав свої міркування про молодість завжди енергійний у висновках Дойчлін, коли ми перед сном у клуні, тьмяно освітленій ліхтарем, повішеним у кутку, розмовляли про свої тодішні проблеми, хоч зразу ж додав, що це великий несмак: молодості міркувати про молодість. Форма життя, яка сама себе обмірковує й аналізує, перестає існувати як форма, справді існує тільки те, що існує безпосередньо й несвідомо.

Йому заперечили Губмаєр і Шапелер. Тойтлебен також не погодився з ним. Ото було б добре, сказали вони, якби про молодість мала право міркувати лише старість і молодість завжди була тільки предметом стороннього спостереження, наче вона зовсім не може бути об'єктивна. Вона досить об'єктивна й тоді, коли мова йде про неї саму, і має право говорити про молодість з погляду молодості. Є ж бо щось таке, що зветься відчуттям життя й що дорівнює самоусвідомленню, і якби самоусвідомлення скасовувало форму життя, то духовне життя взагалі було б неможливе. З самим буттям, темним, неусвідомленим буттям іхтіозавра, далеко не заїдеш, у наш час треба свідомо боронити себе і з виразним почуттям власної гідності стверджувати свою специфічну форму життя, — минуло не одне сторіччя, поки молодість визнали як таку.

— Але це визнання йшло швидше від педагогів, отже від старших, а не від самої молодості,— почувся Адріанів голос. — Одного чудового дня виявилося, що доба, яка проголосила сторіччя дитини й вигадала емансипацію жінок взагалі дуже поблажлива доба, визнала молодість самостійною формою життя, і та, звичайно, захоплено погодилася з цим.

— Ні, Леверкюне, — заперечили Губмаєр і Шапелер, а решта підтримали їх, — тут ти несправедливий, принаймні не цілком справедливий. Якраз завдяки своєму особливому відчуттю життя й самоусвідомленню молодість домоглася того, що світ її визнав, хоч він уже й так був не від того, щоб визнати її.

— Навіть дуже не від того, — мовив Адріан. — Просто прагнув визнати її. Нашій добі скажи лише: «Я по-особливому відчуваю життя», — і вона відразу схилиться перед тобою в глибокому поклоні. В цьому випадку молодість, так би мовити, гатила кулаками в повітря. А втім, нічого поганого в тому немає, коли молодість і її доба розуміють одна одну.

— Чому ти так байдуже про це говориш, Леверкюне? Хіба не добре, що сьогодні буржуазне суспільство визнає права молодості й самостійну вартість періоду дозрівання?

— Певне, що добре, — відповів Адріан. — Але ви виходили… ми виходили з того, що…

Мову йому перебив гучний сміх. Хтось, здається, Матеус Арцт, сказав:

— От ти себе й зрадив, Леверкюне. Цими займенниками. Спершу кажеш на товариша «ви», а тоді зважуєшся на «ми», мало не звихнувши собі язика, бо «ми» тобі вимовити найважче, ти запеклий індивідуаліст.

Адріан із цим не погодився. Неправда, він зовсім не індивідуаліст, а, можна сказати, всією душею за колектив.

— Теоретично, може, й за колектив, але без Адріана Леверкюна, — зауважив Арцт. — Він стоїть вище за колектив. Ти й про молодь говориш зверхньо, наче сам не молодий. І ніяк не можеш до неї долучитися й змішатися з нею, бо коли йдеться про покору, то ти її не вельми полюбляєш.

— Але ж тут ішлося не про покору, а навпаки, про усвідомлене відчуття всього живого, — заперечив Адріан.

Дойчлін запропонував дати Леверкюнові змогу виговоритись до кінця.

— Та це, власне, й усе, — мовив Адріан. — Тут виходили з тієї думки, що юнак ближчий до природи, ніж цивілізована зріла людина, десь так, як жінка, що, кажуть, теж ближча до природи, ніж чоловік. Я з цим не згоден. Мені не здається, що молодь якось особливо любить і відчуває природу. Вона радше з острахом сахається від неї, як від чогось чужого й невідомого. Треба багато часу, щоб людина звикла до думки, що вона частина природи, і змирилася з нею. Якраз молодь, — я маю на увазі молодь вашого інтелектуального й освітнього рівня, — лякається цієї думки, зневажає природу, ставиться до неї вороже. Що таке природа? Ліси й луки? Гори, дерева й море, краса пейзажів? По-моєму, молодь помічає все це набагато менше, ніж старша, споважніла людина. Юнак не дуже любить споглядати природу й милуватися нею. На мою думку, його більше вабить духовне й інтелектуальне, чуттєве його відштовхує.

— Quod demonstramus[156],— докинув хтось, можливо, Дунгерсгайм, — ми, мандрівники, що лежимо на соломі, а завтра вранці подамося в тюрінгзькі ліси в Айзенах і Вартбург.

— Ти все кажеш: «на мою думку», — зауважив ще хтось. — А хочеш, мабуть, сказати: «як підказує мій досвід».

— Ви закидали мені, що я зверхньо говорю про молодь і відокремлюю себе від неї,— відповів Адріан. — А тепер виходить, що я її маю уособлювати.

— У Леверкюна, — втрутився Дойчлін, — є свої міркування про молодість і молодь, але ж він не заперечує, що вона — специфічна форма життя і як з такою з нею треба рахуватись, а це головне. Я ж виступав проти її самотлумачення, лише остільки, оскільки воно руйнує безпосередність життя. Але як самосвідомість воно й підвищує інтенсивність існування, і в цьому розумінні, тобто в цих межах, я вважаю самотлумачення корисним. Ідея молодості — привілей і перевага нашого, німецького народу, інші народи її майже не знають, молодість як самодостатня категорія їм, можна сказати, невідома, їх дивує наголошено своєрідна, схвалювана старшими поведінка німецької молоді й навіть її вбрання, не заведене в буржуазному суспільстві. Хай