Елізабет Костова - Викрадачі

виделки. Назавтра він знову прокинувся якраз вчасно, щоб поснідати з нами. На третій день він привітав мене поцілунком, а коли я навіщось пішла до спальні, то побачила, що він застелив наше ліжко — криво, однак застелив. Стояв жовтень, мій улюблений місяць; з дерев, укритих золотом, облітало під поривами вітру листя. Здавалося, що Роберт повернувся у сім’ю — не знаю, чому й як це сталося, але я так зраділа, що навіть ні про що не запитувала. На тому тижні він лягав спати вчасно — точніше, водночас зі мною — я вже й не пам’ятала, коли так було востаннє, й ми кохалися. Мене дивувало, що його тіло зовсім не змінилося від того, що в нас народилася дитина. Воно було прекрасним, як завжди: могутнє, немов висічене рукою майстра, тепле, волосся розкинулося на подушці. Мені було соромно за власне тіло — підточене пологами, не таке, як раніше, — і я пошепки сказала про це Роберту, але він швидко подолав мою ніяковість своєю пристрастю.

У наступні тижні Роберт почав малювати не ночами, а відразу після занять, і спускався з горища, коли я його кликала. Іноді він писав великі полотна в студії коледжу, а ми з Інгрид прогулювалися туди й забирали його на обід. То була щаслива хвилина: він відкладав свої пензлі й ішов додому разом з нами. Я раділа, коли ми зустрічали друзів, і вони бачили нас разом, утрьох, добропорядно крокуючих на обід, який я залишила теплим, накритим фарфоровими кришками (придбаними у секонд-хенді). Після обіду Роберт малював на горищі, але не до самої ночі, інколи він читав у ліжку, а я дрімала, примостивши голову в нього на грудях.

І в студії, й на горищі (я час від часу перевіряла, коли його не було вдома) Роберт працював над серією натюрмортів, прекрасно пишучи їх, часто з комічними елементами, вставляючи щось несподіване. Портрет, що викликав тяжкі роздуми, й та картина, де чорнява жінка зображена поряд з мертвою старою, стояли, обернуті до стіни, а я була досить обережною, щоб не розпитувати Роберта про них. Стелю горища, як і раніше, прикрашали зображення її одягу та окремих частин тіла. Книжки, навалені біля канапи, тепер знову були здебільшого каталогами виставок, було й декілька біографій, але жодної про Париж або імпресіоністів. Часом здавалося, що та його безладна одержимість просто мені примарилася, що я все вигадала, невідомо чому. Що то дійсно було — про те нагадувало лише яскраво розписане горище. І коли на мене знов нападали сумніви, я уникала підніматися туди.

Одного ранку, коли Інгрид вже почала повзати, Роберт підвівся лише близько опівдня, а вночі я чула, як він міряє кроками горище й малює. Дві ночі він малював без сну, а потім взяв машину й зник на весь день і всю ніч, повернувшись уже на сніданок. Поки його не було, я теж майже не спала. Зі слізьми на очах я кілька разів гадала, чи не зателефонувати до поліції, але зробити цього не могла через записку, яку він залишив: «Люба Кейт! Не хвилюйся про мене. Мені потрібно поспати у полі. Зараз не дуже холодно. Я взяв із собою мольберт. Гадаю, що без нього я збожеволію».

Дійсно, погода тоді стояла тепла, у Блакитних горах пізньої осені трапляються такі теплі дні. Роберт повернувся додому з новим пейзажем, на якому витончено були зображені поля якраз у передгір’ї на заході сонця. Полем, укритим коричневою травою, йшла людина — жінка в довгій білій сукні. Я так добре знала її постать, що могла майже відчути дотик до неї: до її талії, до тканини спідниці, до повних грудей, які круглилися нижче красивих широких плечей. Вона якраз оберталася до глядача, видно було обличчя, але відстань не дозволяла розрізнити вираз — нічого, крім темних очей. Роберт проспав до вечірніх сутінок, пропустивши вранішнє заняття зі студентами й денне засідання на факультеті, а наступного дня я викликала лікаря з медпункту в коледжі.

Розділ 27

Марлоу

Я уявив собі, як вона жила.

Їй не можна нікуди виходити без супроводу. Чоловіка цілими днями немає вдома, але вона не має змоги побалакати з ним по телефону, тому що цей дивовижний винахід з’явиться у більшості паризьких будинків лише за двадцять п’ять років потому. Вранці її чоловік, одягнений у чорний сюртук і пальто, у циліндрі, залишає дім і вирушає на кінному омнібусі вздовж широких бульварів барона Османа на роботу. Там він керує поштовими операціями у великому будинку в центрі міста, а ввечері повертається додому, стомлений, часом з ледь чутним запахом спиртного. І від самого ранку до вечора вона його не бачить і не чує.

Якщо він стверджує, що працював допізна, вона не може перевірити, де він був насправді. Інколи уява малює їй різноманітні можливості: від тихих кімнат, де чоловіки в сюртуках з накрохмаленими манишками й м’якими чорними краватками збираються за довгим столом, до того, що їй ввижається прикрашений з витонченим смаком клуб певного сорту, де жінка, одягнена лише в легку шовкову сорочку поверх корсета й мережані нижні спідниці, у м’яких туфлях з високими підборами, дозволяє його руці мандрувати верхом її білих грудей. Про такі сцени вона знає непевно: чула перешіптування, зустрічала двічі чи тричі натяки на це в романах, а її саму виховували в зовсім іншому дусі.

У неї немає жодних доказів, буцімто її чоловік взагалі відвідує такі заклади — цілком можливо, він там ніколи й не буває. І вона сама не розуміє, чому ці картини знову й знову викликають у неї певні ревнощі. Але вона відчуває від того деяке полегшення, неначе поділяє з кимось нелегкий тягар. Вона добре знає, що існує шляхетніша альтернатива тим крайнощам, які їй маряться — то ресторани, де чоловіки (здебільшого чоловіки) обідають серед дня, а то й вечеряють, і ведуть розмови всі разом. Інколи її чоловік повертається додому й проголошує, що вечеря йому не потрібна. Він чемно пояснює, що вже з’їв чудову poulet rdti[70] або canard a Vorange.[71] Існують також cafes chantants,[72] де чоловіки й жінки можуть посидіти цілком пристойно, й інші кафе, де він може посидіти на самоті з газетою «Фігаро» і вечірньою філіжанкою кави. А можливо, він дійсно працює допізна.

Удома він завжди уважний: приймає ванну й переодягається до вечері, якщо вони вечеряють разом. А якщо вона вже поїла, а він вечеряв десь у ресторані, то