Володимир Кирилович Малик - Князь Кий

Чорний Вепр кричав:

— Шолудивий пес! Що ти заладив — мед, мед… Плювати я хотів на той мед, що ти збереш тут для князівського двору! Я тобі наказав стерегти отроковицю! А ти її так уберіг?… Я уб’ю тебе! Спалю твоє гніздо, щоб і сліду не лишилося!

Почувся свист нагая. З-за повіті вибіг старий, сивий бортник, затуляючи руками закривавлене обличчя. За ним гнався Чорний Вепр і лупцював скільки було сили. Услід йому поспішав Крек і щось говорив, але так тихо, що ні Хорив, ні Боривой не розбирали його слів. Потім показалися вої.

Спинилися всі біля конов’язі. Старий плакав, розмазуючи кулаком по обличчю сльози і кров.

— Князю, я не винен… Зачинив її, підпер двері кілком, а сам пішов до яру по воду… Як же без води?… А вона продерла стріху — і в ліс… Я за нею… Та сам бачиш — не мені, старому, наздогнати молоду…

— Коли це було? — спитав Чорний Вепр, трохи охолонувши.

— Після сніданку…

— Після сніданку… А вже з полудня звернуло!… Міг би досі додибати, старе луб’я, до Родня і сповістити мене! А ти длубався тут у своєму дранті! — знову закричав князь і штурхонув бортника межи плечі. Потім повернувся до своїх воїв: — Ось що, хлопці, я зараз мушу вертатися додому… Такий наказ кагана. А ви — в погоню! Знайдіть мені ту дівчину! Хоч із-під землі відкопайте! Не могла ж вона без коня далеко втекти!

— Могла, — сказав один похмуро. — Якщо не візьмемо сліду, де її шукати?

— Ти дурний, Люте, як пеньок! — відповів йому князь. — Отроковиця не могла тікати ні за Рось, ні за Дніпро… Отже, у неї тільки один шлях — лісами до полян! До Кам’яного Острова! Там і шукайте з Малком та Мислятою! І не гайтеся!

Лют схилив голову.

— Знайдемо, князю! Зараз візьмемо слід!

Три молоді вої враз кинулися до хижі, щось довго розглядали там, винюхували, мов хорти, а потім з радісними криками: «Є слід! Є!» — сіли на коней, помчали через поляну до лісу і незабаром зникли з очей.

Чорний Вепр з Креком теж скочили на коней і, не поспішаючи, поїхали назад тією дорогою, якою прибули сюди. Враз на галявині стало тихо й пусто. Лише старий бортник довго стояв біля конов’язі, витираючи рукавом кров з лиця, сумно дивився услід молодому князеві і його чорноголовому супутнику…

Хорив багатозначно переглянувся з Боривоєм.

— Ми не повинні спускати їх з ока! Куди вони — туди й ми! Пощастить їм знайти Цвітанку чи не пощастить — до Чорного Вепра живими вони не повернуться! Вперед!

Тихо шелеснули кущі — і хлопці, обійшовши лісом галявину, відшукали слід Люта і його друзів.

— Їх троє, а нас — двоє, — сказав Хорив. — Зате ми маємо ту перевагу, що про нас вони нічого не знають…

— Ти мене підбадьорюєш? Даремно… Я не боюся стати з ними на прю! — відповів на це Боривой.

* * * 

Шлях від Родня до Кам’яного Острова пролягав через урочище Широкий Берег, і Вовчий Хвіст вів сюди полянське військо. Всі йшли пішки, залишивши коней родовичам, котрі мали відступати в ліси.

Широкий Берег простягався в ширину на поприще, а в довжину — на три поприща. З одного боку текла повновода Рось, з другого — здіймалася гора, поросла густим лісом. Попід горою лежала дорога, яку ніяк не міг оминути Ернак.

Полянські дружини з самого ранку зайняли найвужчу місцину між рікою та лісом, і весь рівний твердий луг забілів від їхнього полотняного одягу.

Вовчий Хвіст ходив поміж воями і показував, де кому ставати. Сам зі своїм родом став посередині: хотів бачити праве і ліве крило війська.

Шикувалися, як здавна це повелося, лавою — рівною, мов тятива лука. Від Росі стали роди, що сиділи на Хоробрій та Красній, посередині ті, що сиділи по Росаві, а русь, один з найбільших і наймогутніших родів, разом з іншими росичами зайняв усе ліве крило — аж до лісу.

Кий зціпив зуби й мовчав. Усе робилося так, як біля Родня. Там рівне поле — тут рівний, мов долоня, луг. Там військо було поставлено в одну лаву — тут теж. Там Ернак атакував увечері, маючи за спиною сонце, — тут він напевне нападе вранці, коли сонце сліпитиме полянських воїв… А наслідки? Неважко передбачити.

У нього стискалося серце від важкого передчуття. Але сказати про це воєводі не наважувався. Хіба послухає? Та й не час уже…

Єдине, чого він домігся від отця і що радувало його, це те, що весь рід, від старого до малого, знявся вчора зі своїх селищ і рушив на північ, у непрохідні ліси. А за ним рушили й інші роди.

Руси шикувалися на лівому крилі — лавою. Однак залишалося чимало воїв, яким не вистачало в ній місця. Тоді Кий, порадившись із батьком, підкликав Щека.

— Не будемо казати про це воєводі, брате… Візьми нашу молодшу дружину і засядь з нею попід горою в лісі! У відкритий бій не встрявай! Але як тільки гунни вріжуться в нашу лаву, закидай їхнє праве крило стрілами! Це буде велика допомога нашому війську… Якщо ж нас розгромлять, тікай з отроками, як ми домовилися, до Березової Рудки і жди тих, кому пощастить урятуватись… Якщо ми з вітцем залишимося живі, то знайдемо тебе там… Якщо ж боги допоможуть нам і ми утримаємося, зупинимо гуннів, тоді сміливо виводь дружину з лісу і нападай на них з тилу… Зрозумів?

— Зрозумів.

— Тоді — йди! І хай береже тебе Світовид!

Брати обнялися. Щек попрощався з батьком і братом і зник разом з молодшою дружиною в гущавині кущів.

Поляни приготувалися до бою. Тисячі воїв щитами перегородили Широкий Берег, присягнувшись твердо стояти супроти ворога.

Однак гунни не з’явилися.

В стомливому чеканні минув день. Минула й ніч. Вої спали на щитах, підклавши під голови тули зі стрілами. Вогню не розкладали — боялися привернути увагу ворожих вивідачів. Над Россю і прилеглими лугами упав густий туман, і вранці вої, переплутавшись, довго не могли знайти своїх місць і своїх родів. Плутанина тривала, аж поки не підбилося сонце і не розійшовся туман. А коли останні клубки його випарувалися і щезли в бездонному голубому небі, всі зі страхом уздріли за два поприща від себе гуннів.

Що тут зчинилося!

Заметалися по березі вої, затрубили сигнальні роги, сповіщаючи тривогу, закричав воєвода