Володимир Кирилович Малик - Князь Кий

теж відступити в ліси і з засідок нападати на поодинокі гуннські загони.

— І гунни передушать нас поодинці, мов кібець курчат! — розсердився Вовчий Хвіст. — Проти сили потрібна сила!

— Атож! Атож! — закивали головами старійшини.

Однак Кий не здавався.

— Проти сили потрібна не тільки сила, а й хитрість! Пригадайте, ведмідь який сильний, а й той тікає від малесеньких, але розлютованих бджіл, що нападають зі всіх боків і жалять у найнесподіваніші місця.

— Ти гадаєш, Ернак побоїться наших бджолиних укусів?

— Якщо кусати часто й дошкульно, — побоїться!… А головне — гунни побояться лісу! І носа не поткнуть до нього! Там ніяк розвернутися гуннській кінноті! А для нас — він захист, схованка! З-за кожного дерева, з-за кожного куща проспіває пісню смерті полянська стріла, просвистить і прониже гуннові серце наш спис!

Кий бачив, що не переконає старійшин. Вони йому не вірили тому, що він молодий, а ще тому, що Вовчий Хвіст був воєм, без сумніву, сміливим, хоча і нерозсудливим. Сміливість же завжди на виду, а розсудливість — у тіні…

— Бридня! Так може говорити лише боягуз! — гримнув Вовчий Хвіст. — Не личить воїнові ховатися в кущі! Хто хоче ховатися — хай ховається! А ми сміливо станемо на прю з ворогом! І хай допоможуть нам боги!

— На прю! На прю! — загукали старійшини. — Виженемо Ернака з нашої землі!

Кий згадав бій біля Родня і, сумно усміхнувшись, відійшов убік. Ніхто його не підтримав. Навіть отець промовчав. Невже ж він говорив не до ладу? Невже слова його були такі бліді, що не могли переконати старійшин у тому, в чому він сам глибоко впевнений і переконаний? Який жаль!… Що ж буде з полянами?

Що буде з родом русів?

Тим часом віче почало обирати воєводу.

Хтось гукнув:

— Тура!

Але Тур зразу сказав:

— Е-е, друзі, старий я став… І в руках сила не та, і ноги вже не так легко носять мене по землі, і зір мій слабне… Який з мене воєвода? Треба молодшого! Війна ж!…

З ним погодилися і загукали:

— Вовчого Хвоста!

— Хай Вовчий Хвіст буде полянським воєводою! А як переможемо, тоді подумаємо і про князя!

Коли гамір затих, Тур спитав:

— Чи всі так думають?

— Усі, усі!

— А ти, Вовчий Хвосте, — Тур повернувся до старійшини роду вовка, — чи згоден ти стати нашим воєводою і повести полян проти гуннів?

— Згоден, — похмуро відповів Вовчий Хвіст, і ніхто не міг сказати, чи радий він з того, що його обрано воєводою, чи ні.

— Може, ти хочеш щось сказати, воєводо? — знову спитав Тур.

Вовчий Хвіст вийшов на середину, до требища.

— Хочу сказати ось що… Сьогодні й завтра збирайте свої дружини! Всіх, хто може носити лука й списа, — до війська! А післязавтра станемо на Широкому Березі над Россю і зустрінемо там Ернака. Іншого шляху сюди йому немає… А тепер попросимо богів, щоб дарували нам перемогу!

Він грюкнувся на коліна і простяг до Світовида свої кулаки-корчі.

— Боже, помилуй нас і захисти!

Старійшини вслід за воєводою теж попадали на коліна і палко зашептали, дивлячись на червоногарячий лик Світовида:

— Помилуй нас і захисти!

* * *

Як тільки на сході зарожевів край неба, Хорив і Боривой вилізли на дуба. Звідти їм видно було і Родень, і гуннське стійбище над Россю, і засіяне трупом бойовище. Сиділи на гілляці тихо, щоб жодним необережним порухом не викрити себе.

Сонце підбивалося все вище й вище, аж поки не стало об обідній порі майже над головою. І тоді розчинилися ворота князівської оселі і з них виїхав Чорний Вепр у супроводі Крека, дружини, сотні гуннів, княгині Чернети та родовичів. Вони завернули на пагорб, де вже було приготовано все, щоб спалити князя Божедара і воєводу Радогаста.

Незабаром там запалав вогонь. Дрова були сухі, і в небо шугнуло високе малинове полум’я, ніби покривало мертвих князя і княжича червоним корзном. До вогню посунули гунни й оточили його темним колом.

— Кляті! — прошепотів Хорив. — Хто б міг подумати, що ховатимуть князя Божедара і справлятимуть тризну по ньому гунни!

Коли вогонь пригас і на місці багаття залишилася лише велика купа малинового жару, гунни почали розходитися. А Чорний Вепр у супроводі Крека і десятка воїв раптом поскакав до лісу, де переховувалися Хорив і Боривой.

— Куди це він? — спитав стривожено улицький княжич.

Хорив теж був збентежений. Невже Чорний Вепр помітив їх на дубі? Якщо так, то треба якнайшвидше тікати звідси!

Та на узліссі Чорний Вепр повернув у протилежний від Родня бік.

І тоді Хорив ударив себе долонею по лобі.

— Леле! Це ж, напевне, він поїхав по Цвітанку! Як же я не здогадався раніше?… Боривою, хутчій донизу! За ним!

Отроки, мов вивірки, швидко спустилися на землю, скочили на коней і чимдуж, скільки дозволяв густий підлісок, помчали вслід за Чорним Вепром. Боялися відстати. Тому не зважали на те, що гілля болюче хльоскало по обличчю, — гнали й гнали щодуху вперед. Падав під кінськими копитами заплетений сріблястим павутинням лапатий бур’ян, роєм здіймалися з нього вгору потривожені лісові комарі.

Кілька разів Хорив виглядав з гущавини в поле, щоб пересвідчитись, чи не збилися вони з путі. Ні, не збилися. Слід, залишений кіньми Чорного Вепра і його супутників, ясно виднівся по узліссю.

Так вони їхали кільканадцять поприщ.

Нарешті сліди круто повернули з поля на ледь помітну лісову доріжку.

— Вперед! Ми наздоженемо їх! — вигукнув Хорив.

Доріжка петляла в густих заростях, то спускаючись униз, у глибокі балки й темні яри, то піднімаючись на круті горби, у царство грабів і предковічних дубів. Верхів’я дерев так тісно спліталися над нею, що сонячні промені не досягали землі, і внизу стояли прохолодні зеленкуваті сутінки.

Їхали довго. Боривой знову почав сумніватися — чи не збилися вони зі сліду? Та Хорив мав зірке око. Він помічав кожну прим’яту стеблину, кожен збитий сухий сучок на деревах чи гриб, що ріс у траві.

— Вперед! Вперед! — підганяв він коня.

Стежка вивела їх на чималу галявину, звідки долинули людські голоси і гавкіт собаки. Тут зупинилися і, прив’язавши у гущавині коней, виглянули з кущів.

Посеред галявини побачили невелику хижку, оточену повітями. Посередині двора — конов’язь. Біля неї — припнуті коні. На деревах, що оточували галявину, жовтіли борті — дуплянки, довкола них весело гули бджоли. Пахло медом і воском…

Князівська пасіка!

Від хижі долинули голоси. Один, різкий, владний — Чорного