Володимир Кирилович Малик - Князь Кий

— Поляни, до бою!

Всі спішно шикувалися бойовим строєм. Вирівнювали лаву, ставили перед собою щити, шептали молитви і Даждьбогові, і Перунові, і всім великим і малим богам, щоб допомогли зупинити гуннів і вберегли від смерті.

І ось задрижав берег Росі, почувся далекий гул, пролунав із тисяч і тисяч горлянок громовий крик — гунни рушили в атаку.

Враз у полянських лавах припинилися розмови. Виструнчилися стіною червонуваті — проти сонця — щити. Завмерли вої, виставивши наперед блискучі вістря списів. Наближалася невідворотна мить, якої кожен ждав з нетерпінням і острахом.

Набираючи швидкості, гунни витягувалися клином.

Твердий рівний берег і сонце, що світило з-за їхніх плечей, сприяли ворожій атаці.

Кий від лісу, де стояв на лівому крилі русів (Тур був на правому крилі, ближче до середини), окинув оком полянське військо, і в нього тужно занило серце, зайшлося болем. Через широкий зелений луг простяглася тонка — в чотири ряди — лава, оторочена спереду щитами. Коли поглянути зблизька, то та лава здавалася міцною. Чотири ряди дебелих, мов дуби, воїв! Зі щитами, списами, луками, мечами!… Та як легко вона рветься під нестримним натиском гуннської кінноти!

Зарозумілий, легковажний, хоча й не позбавлений сміливості Вовчий Хвіст не прислухався до розумної поради, не знайшов місцини, яка б стала перепоною для нападників, а для полян — надійним захистом…

Що ж буде? Що ж буде?

Гунни витягувалися все гострішим клином і швидко наближалися.

Вовчий Хвіст гукнув на весь берег:

— Друзі, тримаймося міцно! Ні кроку назад! Приготувати списи й луки! Зупинимо ворога!

Два перші ряди, загородившись щитами, виставили наперед списи. Два задні — видобули з тулів стріли, приготували луки до бою.

Києві здається, що він удруге бачить один і той же страшний сон. Хіба не так само зустрічав гуннів воєвода Радогаст?

Так!

Правда, у Вовчого Хвоста воїв значно більше. Та що з того, коли вони розтягнуті в одну лаву?

Тим часом гуннський клин, як стріла з лука, цілився прямо в серцевину полянського строю, в те місце, де стояв воєвода. За ним важкою темною хмарою летіла вся орда. Берег стрясався від грому кінських копит і дикого крику.

Кий мружиться проти сонця. Гунни зовсім близько. Вже добре видно оскалені морди їхніх коней, блискучі леза занесених над головами шабель. Ще мить — і…

Хмара стріл злетіла з полянських луків, кусючим роєм вп’ялася в густу лавину нападників. Упали перші вбиті. Зашпортнулися коні…

Та це не спинило гуннів, і в наступну хвилину вони з усього розгону врізалися в полянську лаву. Страшенний гуркіт, передсмертний крик, бойові кличі, брязкіт шабель і мечів — усе це змішалося в один дикий рев, що здійнявся над бойовиськом.

Гуннський клин ненадовго зав’яз у першому ряду. Потім майже відразу розітнув полянське військо навпіл і почав оточувати ті дружини, що стояли на березі Росі.

Крик жаху пролунав серед полян. Збитий кіньми, упав Вовчий Хвіст і був розтоптаний на смерть. У прорив ринули свіжі загони гуннів. Вони тіснили полян до Росі, кололи їх списами, сікли шаблями, спихали у воду — і там одні пливли до протилежного берега, а інші, поранені та ті, що не вміли плавати, тонули, опускалися на дно.

Русів від першого, найстрашнішого удару врятувала молодша дружина Щека. Вона з засідки засипала праве крило гуннів стрілами і цим затримала його навальний натиск, змішала бойові порядки. Але це не врятувало старійшину Тура. Поковзом гунни зачепили-таки русів, і одним із перших упав Тур. Стріла пронизала йому груди, і вої віднесли умираючого до лісу, і над ним схилився Кий.

— Отче!…

Тур повільно розплющив очі, упізнав сина. Промовив через силу:

— Даремно не послухалися тебе… Все пропало… Рятуй наш рід… І все плем’я… Хай бережуть тебе боги!…

— Отче! — Кий нахилився над батьком, однак той уже нічого не чув. — Отче!

Тур ще був живий. Але з рани струменіла кров, а з нею відходило і життя старійшини.

Кий наказав двом воям піклуватися про нього, а сам кинувся на поле бою, де руси і вої з інших родів, поволі відступаючи, стримували натиск гуннів. Один за одним падали поляни під ноги гуннським коням і там знаходили собі смерть. Було ясно, що це розгром. Потрібно рятувати рештки війська.

Тоді Кий підніс угору рога, що висів у нього біля пояса, і тричі протяжно протрубив. Це був знак — припиняти бій і відходити в умовлене місце.

Цим він самочинно брав на себе владу воєводи. Адже ж Вовчий Хвіст загинув, старійшина Тур помирає, а інших старійшин не чути. Може, вони теж загинули, чи, може, як і Тур, лежать десь поранені?…

— До лісу! До лісу! Виходьте з бою!

Всі, хто залишився живий і ще чинив гуннам опір, почувши звуки рога, почали швидко відступати і ховатися в густих заростях дерев та кущів, переплетених пахучим хмелем. Ліс блискавично поглинав їх усіх без остатку, ховав у своїх глибоких напівтемних нетрищах, суворою мовчазною стіною став насупроти знавіснілих, ошалілих від крові нападників.

Гунни осаджували коней, повсюдно припиняли переслідування.

* * *

Цвітанка бігла наосліп, сама не знаючи куди.

Прорвавши солом’яну покрівлю хижі і видершись крізь дірку на волю, вона опинилася в дворі, де на неї зразу напав собака.

— Цу-цу! Цу-цу! Тихо, мій любий! Тихо, дорогенький! На тобі хлібця — тільки не гавкай і відпусти мене з миром! — промовляла вона, кидаючи шматки хліба, які припасла на дорогу.

Поки собака глитав хліб, вона шуснула за повіть, звідти — в кущі, а там — і до лісу. Бігла щодуху, не розбираючи напрямку. Аби далі від осоружного старого, що ось уже який день тримав її, з наказу Чорного Вепра, взаперті. Спускалася в долини та байраки, піднімалася на горби, продиралася крізь густі зарості болиголова, ожини та хмелю, рвучи на собі одяг.

Ліс здавався їй, отроковиці, що виросла в степу, похмурим, чужим і ворожим. Коренасті, порослі мохом дерева, з сухим гіллям і чорними дуплами в стовбурах, нагадували їй старезних сивих чаклунів, що назирали за кожним її кроком. У кущах повзали вужі й гадюки. Десь тут поряд бродили ведмеді, вовки та борсуки. А загалом увесь ліс був населений духами, добрими й злими, які можуть або допомогти тобі, або зашкодити.

Бігла доти, доки несли ноги. Потім, стомившись, перепочила хвилину і вже далі йшла поволі. Тепер її почала тривожити думка, куди повернути, як знайти дорогу до Кам’яного Острова?

Чомусь їй здавалося, що коли візьме праворуч, то натрапить на житло