Володимир Лис - Місяць, обмитий дощем

і як він виконував «свій твердий національний обов’язок» і «свою невблаганну долю»: «Без галасу і зайвих жестів. Як той вояк, що до кінця відстрілюється на останній заставі, хоч бачить, що залога вже перебита, а підмога жахливо спізнюється…»

Третє цвітіння

Таку характеристику й таку оцінку з-під пера непохитного «імператора залізних строф», звісно, треба було заслужити. І Рильський заслужив. Гадаю, і своїми поетичними збірками, виданими у 1955–1964 роках, а ще більше статтями, публіцистичними роздумами, що публікувалися в київських газетах (найбільше у «Вечірньому Києві» у 1960–1963 роках) й прикметно називалися «Вечірніми бесідами». З якоюсь особливою, довірливою інтонацією, сказати б, майже сімейною, навіть інтимною, Максим Тадейович звертався до своїх читачів. Темами розмов були й суспільно-політичні події, а більше — проблеми моральні, житейські, побутові, що в умовах тодішнього заідеологізованого СРСР значило дуже багато. Були в тих бесідах і спогади про рідне село, про розумних талановитих односельців, подорожні нотатки, у яких поставала Україна з її неповторними людьми, характерами й типажами. А ще літературні портрети друзів-письменників, композиторів, акторів, відповіді на численні листи (бо ж «Вечірні бесіди» відразу привернули до себе увагу), роздуми про мистецтво, побут. Культуру, українську народну і сучасну пісню, про основу основ — українську мову.

Перейняті гумором, з чудовими образами й метафорами й водночас прості й доступні до розуміння різних читачів, «Вечірні бесіди» були колосально популярними. Розмірковувати в ті часи про «Кавказ» Шевченка, про альбом «Модне сучасне вбрання за українськими народними мотивами», про цикли козацьких, чумацьких, заробітчанських, рекрутських пісень — значило показувати, яке духовне багатство має український народ і як його треба берегти і розвивати, на чому й наголошував Рильський. І ще стверджувати: розмовляти багатою, нічим не гіршою українською мовою — престижно. То ж так писати міг справді національний діяч, який усвідомлює, що треба робити, аби порятувати, розвинути звичаї, традиції, мову, народне ремесло. Водночас застерігаючи від «шароварщини», від того, що українське — це тільки минуле.

На «Вечірніх бесідах» виростали ті, зокрема з російськомовних киян, в кого пробудиться інтерес до української культури, літератури, пісні, хто потім заговорить українською і в побуті і зрозуміє сучасність, актуальність нашої мови і культури. А скільки образів і постатей вітчизняної культури всіх часів постає в поезіях збірок, одна з яких названа символічно «В затінку жайворонка». Яким маленьким, ніжним, трепетним був той затінок, але ж був, і Рильський його відчував і розширював, доносив до сердець читачів, закликав берегти.

Випадок на полюванні

Творчість Рильського, Сосюри, Малишка, на відміну від Тичини, значення якого осягнув уже цілком дорослим, я полюбив ще в школі. «Яблука доспілі, яблука червоні…», і «Марію», і ще з десяток віршів вже тоді знав напам’ять, притому не з-під примусу. Вабила особлива інтонація, ніжні образи. І трапилося так, що першим з названих поетів постав як людина переді мною саме Максим Рильський.

У 70-і роки минулого століття довелося жити в Рівному, працювати спочатку завлітчастиною місцевого облмуздрамтеатру, потім — у редакції багатотиражної газети «Хімік». Одного разу мені сказали, що мене розшукував «професор із Києва». Заінтригований, я незабаром постав перед світлі очі столичного гостя. Він виявився не лише професором, а й доктором мистецтвознавства Миколою Йосипенком, який приїхав читати лекції у тодішньому Рівненському філіалі Київського інституту культури і прочитав мою театральну рецензію в місцевій газеті «Зміна» та вирішив запросити мене до лабораторії молодого театрального критика при УТТ (Українське театральне товариство, нині Спілка театральних діячів України).

Ім’я Миколи Йосипенка навряд чи щось скаже сьогодні навіть найзапеклішим театралам. А свого часу воно було, як то кажуть, на слуху, притому як сумнозвісного ортодокса, який громив тих, чия творчість не збігалася з партійною лінією. Його навіть порівнювали зі ще сумнозвіснішим літературним «голобельником» Лазаром Сановим (Смульсоном). Та я побачив іншого Йосипенка — він приходив вечорами до готелю, де жили молоді критики, і вів доволі-таки вільні розмови. Особливий пієтет у Миколи Кузьмовича був до Максима Рильського, його творчості, поезії, яку любив цитувати. А ще любив розповідати про те, як іноді удостоювався бути запрошеним на полювання чи рибалку «з самим Рильським». З тих оповідей Рильський поставав простим, звичайним чоловіком, котрий любить оповідати мисливські побрехеньки, розказувати анекдоти і навіть вживати круте слівце і випити добрячу чарку. І водночас — тонким знавцем літератури, мистецтва й життя взагалі. Запам’яталися кілька колоритних мисливсько-рибальських бувальщин, одну з яких я хочу переповісти.

Під час одного з виїздів на полювання, діставшись якогось села, далі у заплави їх четверо попливли човном. Назад верталися річкою ним же. Рильський хвалився новенькою закордонною рушницею, яка коштувала аж три тисячі рублів на нові гроші. Демонстрував це іноземне диво, та раптом рушниця вислизнула з рук і шубовснула у воду. Що було робити? Шкода дорогої рушниці, але вода каламутна, невідомо яка глибина, до того ж досить прохолодно. І тут побачили на березі двох хлопчаків. Хтось із мисливців сказав, що вони ж, певно, місцеві, добре знають річку.

Коли пристали до берега, один з хлопчаків згодився за десятку пошукати рушницю. Роздягнувся, пірнув раз, вдруге, а тоді випірнув і заявив, що надто глибоко, дно непевне. Хіба якби дали більше грошей, міг би спробувати. Рильський, не вагаючись, виділив ще 25 рублів.

Хлопець пірнув кілька разів, а далі гукнув, що тут на дні глибокі ями, мабуть, рушниця в таку яму й потрапила. Пірнати туди вельми ризиковано, хіба за більші гроші мона спробувати.

— Даю п’ятдесят рублів, — сказав Максим Тадейович.

Хлопець почухав потилицю й повідомив, що там, у ямах, можна й голову зломити, не те що руку. Хіба вже за сто рублів якось попробує… Сто рублів на початку шістдесятих років були великі гроші, інженери і вчителі мали таку місячну зарплату, але ж іноземна рушниця коштувала теж ого-го. І Рильський пообіцяв заплатити.

Хлопчак довго був під водою, тоді випірнув, відсапався і пірнув знову. Через кілька хвилин він з’явився з рушницею в руках. Радий Рильський віддав гроші, ще й зайву десятку накинув. Хлопці пішли до села, яке виднілося неподалік, мисливці вирішили «обмити» епопею, що завершилася щасливо. І тут до протилежного берега підійшла череда і стала переправлятися через ріку. Корови брели у воді… по черево, а в деяких місцях — по вим’я. Мисливці заматюкалися, а потім зареготали. Найбільше сміявся сам Рильський. Аж за боки брався.

— Ні, ну ви бачили такого халамидника, такого ґендляра, — сказав швидше захоплено, ніж обурено. — Отак надурити діда Максима! Ну й хлопака! На ходу підметки рве. Ніщо такого не вб’є.

Хтось запропонував піти в село, розшукати там хитрющого ошуканця, змусити, аби віддав видурені гроші. Та Максим Тадейович не погодився. Сказав, що за такі гроші й велосипеда можна купити, а мо’, й гарного костюма. А гроші він заробив, хоч і хитрістю. Щоб отак відразу зметикувати!