Володимир Лис - Місяць, обмитий дощем

можливе доправлення знову в Оренбург і — прощай воля. Або принаймні затримка ще на кілька місяців. А можливий і суд, і новий вирок.

Боляче читати Шевченкові думки, а ще болючіше те, що він дві години чекав прийому в «цієї гадини», як просив прощення (за незавдану образу), перепрошував. Доки нарешті поручник не згодився забрати донесення за умови, що Шевченко виставить четвертину відра горілки та ще й вип’є з ними. З негідником і його «свідками».

Шевченко йде по горілку, а Кампіньйоні — щоб забрати своє донесення. Можна було, звичайно, зберегти гідність, відмовитися, спробувати викрити підлість, але… Але перед ким? І на порозі самісінької очікуваної, неймовірно знову далекої, як пташка в небі, волі. Яка трагедія великого поета, що все життя, всією своєю творчістю оспівував цю волю!.. Що підносив як найвищу цінність саме правду і людську гідність…

Кінцівка запису чи то новели-драми: «Принесли: мою горілку, а він свою ябеду. Кличе він своїх благовірних свідків. Один з них, подаючи мені свою пухку руку, що ще й досі тремтіла з похмілля, промовив до мене: «А що, батеньку, ви не хотіли по добрій волі познайомитися з нами, як годиться з благородними людьми, так ми вас примусили.» Після сієї короткої промови п’яне вже товариство зареготало, а я трохи-трохи не промовив: поганці! Та ще й патентовані поганці».

Ще будуть записи у фортеці, подібні до запису від 10 липня з його тужливим: «А вітер усе той самий. І туга та ж сама. Дощ продовжує обмивати молодого місяця».

Останнє речення для мене вартує багато, це поетичний шедевр, хоч і написаний прозою.

А перед дорогою до Астрахані, Нижнього Новгорода, Москви, Санкт-Петербурга, а потім в Україну був епізод, що озвався в «Щоденнику» таким болем.

Над Мангишлаком на зміну дощам прийшли вітри, що замели сліди негідника Кампіньйоні.

Звістка про волю, вже офіційна, прийшла 21 липня 1857 року. Поету лишалися менше чотирьох років умовно вільного життя. І безсмертя.

Заручник Максим Рильський

Мартиролог шістдесятих

Шістдесяті роки двадцятого століття відомі насамперед назвою дисидентського (спершу просто літературного) руху, якому вони ту назву позичили. А ще — кінцем хрущовської відлиги і першим, уже новітнім, покосом української інтелігенції. І мало хто зауважив, що неповне десятиліття — 1962–1970 роки — наповнене тяжкими втратами для України, її культури, літератури, яких не трапилося в жодному з інших десятиліть. Звісно, були трагічні, сповнені репресій тридцяті, але тоді пік припав на 1937-й, загинуло багато і видатних, і не дуже письменників. Але щоб так — смерть з якоюсь лютою, навіть методичною послідовністю забирала рік за роком по одному, два, а то й три не просто гарних творців українського слова, а великих, навіть геніальних письменників — такого ні до, ні після не траплялося. Судіть самі.

1962-й — покидає цей світ геніальний володар українського поетичного й прозового слова і водночас неприкаяний блукалець і втікач Тодось Осьмачка. Наступного, 1963-го — відразу три незагойні утрати: в діаспорі помирають творець власної «держави слова» Михайло Орест (Зеров) і майже однаково блискучий поет і прозаїк, водночас пророк майбутнього України Іван Багряний, а в Україні — надто передчасно «молодий витязь української літератури» Василь Симоненко. 1964-го відходить безперечний класик, один із ліпших наших поетів і перекладачів усіх часів Максим Рильський. А на початку наступного, 1965-го, лягає у холодну зимову землю чи не найчутливіший український лірик Володимир Сосюра. Рік 1966-й забирає письменника, значення якого для нашої літератури ще належить оцінити, — блискучого творця української пригодницької, справді масової літератури, Юрія Дольд-Михайлика. На початку осені 1967-го лягає в труну Павло Тичина (творчо давно похований самим собою заживо) геніальний, що підніс українське слово на нечувану тремтливу висоту. 1968-го — знову дві болючі втрати: у діаспорі відходить великий співець «української Еллади», поет-воїн Євген Маланюк, а в Києві — геть молоденький, що створив чи не найпронизливіші поезії українською, Леонід Кисельов. 1969-го майже непомітно відходить «український да Вінчі» ХХ століття — письменник, філософ, фольклорист, етнограф, археолог, історик Віктор Петров-Домонтович, чи не найзагадковіша постать української літератури взагалі. І нарешті 1970-го передчасно помирає великий філософ нашої поезії, творець пісенних шедеврів Андрій Малишко.

Некролог Маланюка

У цьому ряду втрат смерть Максима Рильського — так само невідболена, відчахнута вельми плодовита гілка. А ще знаменна особливого роду разючим некрологом «Над могилою Максима Рильського», який прийшов з-за океану, там же надрукований, у якому один великий поет — Євген Маланюк — писав про іншого, котрий лишився в «підсовєтській Україні». На тлі велеречивих і в той же час офіціозно-сухих некрологів в УРСР це слово над свіжою могилою вирізнялося людяністю, неочікуваною доброзичливістю і глибоким аналізом як творчості, так і особи померлого.

Треба сказати, що полеміка між Маланюком і українськими радянськими поетами тривала від початку 20-х років ХХ століття. У підрадянській Україні стало своєрідним ритуалом проклинати Євгена Маланюка поряд з Дмитром Донцовим, називати його фашистом і людиноненависником, навіть викликати його на поєдинок, як це зробив Володимир Сосюра. Був навіть парадоксальний випадок, коли Микола Хвильовий, якого вже самого обзивали фашистом, клеїв і далі цей ярлик на Маланюка. Євген Маланюк теж не лишився в боргу, і його слова на адресу того ж Рильського, як і Тичини чи Сосюри, стають жорсткішими, дружня іронія в полеміці змінюється на відвертий сарказм. Проте після війни тон Маланюка, зокрема щодо Рильського, поступово знову міняється, вже зі знаком плюс, стає дедалі доброзичливішим. Ба більше, 1951 року, ще при житті Сталіна, коли ніякою відлигою і не пахло, а того ж Сосюру громили за «націоналістичний» вірш «Любіть Україну», Євген Маланюк в одній зі статей пише, що слід очікувати від такого поета, як Рильський, творчого «третього цвітіння», неминучого повернення від славослівних віршів до справжньої поезії.

Так і сталося. Маланюк позитивно відгукувався на збірки Рильського кінця 50-х — початку 60-х років. Своєрідним підсумком цих оцінок і стало символічне «Над могилою…», хоча й сказане за тисячі кілометрів од Байкового цвинтаря. Уже в перших рядках Маланюк виразно й неоднозначно дає оцінку значенню творчості й постаті померлого: «Один із найбільш справжніх, органічних поетів нашого століття (аналогії могли б бути лише з Р. М. Рільке), але й один із найчинніших творців сучасної нашої літератури й культури. За останні ж десятиліття — це можна ствердити — виразно видатний національний діяч».

І далі: «Зі смертю Максима Рильського відходить у вічність історична постать письменника, що був архимайстром нашої поезії, великим сеніором нашої мистецької культури і людиною щедрого серця та виняткового особистого чару». Після цього Маланюк додає, що «й це не все. Не головне. Максим Рильський в нашу страшну, цинічно-підлу добу фактично був бранцем і закладником національної культури в лапах немилосердного ворога…» Вражає, як тонко й з розумінням аналізує Євген Маланюк те становище тоталітарного заручника, у якому опинився Максим Рильський,