Енн Тайлер - Блакитне мереживо долі

закуски, а сама Рі, яка добряче випила, стояла, обіймаючи чийогось сина. Ред виглядав втомленим. Його обличчя тепер було ще більш сірим і похмурим. Нора намагалася всадовити свекра у крісло, але він уперто продовжував стояти на ногах.

А потім гості розійшлися всі разом, наче за якимось єдиним свистком. У вітальні залишилися лише члени сім’ї. І світло у кімнаті здалося надто яскравим ― ніби виходиш із кіно на вулицю. На дивані стояла порожня тарілка для сиру, крихти крекеру були розсипані на килимі, а хтось забув свою шаль на спинці стільця. На кухні служниця Рі Баскомб дзенькнула келихами. У нижньому туалеті спрацював злив, і маленький Томмі зайшов до вітальні, підтягуючи штанці.

— Що ж, — сказав Ред, обвівши поглядом усю родину.

— Що ж, — луною відгукнулася Аманда.

Вони всі стояли, опустивши руки, і неначе очікували нових розпоряджень. Але розпоряджень, звісно, більше не було. Усе скінчилося. Вони провели Еббі в останню путь.

Але здавалося, треба ще щось зробити, підбити підсумки, відзвітувати.

«Ти не повіриш, що сказала Меррік», — хотілося розказати їм. Або «Ти так сміялася б, якби побачила королеву Еулу! Трей не прийшов, бо у нього начебто якась важлива зустріч, а королева Еула прийшла. Можеш собі уявити? Пам’ятаєш, як вона називала тебе комуністкою?».

Але чекайте. Еббі померла. І вона нічого з цього вже не дізнається.

8

Після смерті Еббі, очевидно, більше не було необхідності жити у будинку з Редом. Він з усім міг впоратися самостійно і вже на наступний день після похорону пішов на роботу. Хоча того вечора він повернувся додому і одразу пішов нагору спати. Якби Нора не зайшла до нього у кімнату з випраним одягом, то хтозна, скільки б він так пролежав, схопившись за груди і зморщивши лоб чи то від болю, чи від страху. Він запевняв, що з ним нічого страшного, просто втома, але і не став сперечатися, коли Нора попросила Денні відвезти його до лікарні.

Виявилося, що і справді нічого страшного: розлад шлунку — після шести годин огляду повідомили лікарі і відправили його додому разом з усіма дітьми, які відразу приїхали після дзвінка Нори. Хай навіть і нічого страшного, але дівчата замислилися.

До цього вони обоє вважали, що ще буде достатньо часу для вирішення побутових питань. Хай трохи ситуація владнається, говорили вони одна одній. Але весь тиждень обидві приходили у будинок на вулиці Боутон чи не частіше, ніж до себе додому. Причому зазвичай без чоловіків і дітей, вдаючи, що прийшли у справах: Дженні хотіла взяти материні рецепти, Аманда принесла коробки для її одягу. Але йти звідти вони не поспішали.

— Ти ж розумієш, що на Денні розраховувати не можна? — казала Аманда Норі. — Він може обіцяти що завгодно, але одного дня він звідси просто поїде. Я і так здивована, що він протримався тут стільки часу.

У цей час Денні саме зайшов до кімнати, і Аманда замовкла. Він усе чув? Денні поставив чашку у мийку і вийшов з кухні, а Нора так нічого і не відповіла. Вона перекладала печиво у тарілку з люб’язним, але байдужим виглядом, наче Аманда говорила сама до себе.

А Стім! Він став дуже мовчазним, мабуть, від горя.

— Мені здається, — намагалася поговорити з ним Дженні, — у глибині душі батько завжди сподівався, що у будинку після його смерті будете жити ви Норою.

Вона винувато глянула на Денні, який сидів поруч, мляво перемикаючи канали по телевізору, але він ніяк не відреагував. Навіть він розумів, що батько всі свої надії покладає на Стіма. Однак і Стім, здавалося, не почув сестру. Він зосереджено і уважно дивився на екран, хоча там йшла реклама.

Після обіду у неділю, поки Ред дрімав нагорі, Аманда всім повідомила:

— Не те щоб батькові була вкрай потрібна наша допомога, але хтось із нас має щоранку перевіряти, чи все гаразд.

— Для цього достатньо просто зателефонувати, — сказав Стім.

Дженні і Аманда здивовано переглянулися. Такого коментаря вони очікували від Денні, але аж ніяк не від Стіма. Він навіть не глянув на них, мовчки спостерігаючи, як діти грають у настільну гру.

— Можливо, рано чи пізно батько знайде собі якусь жінку, — сказав Денні.

— Денні?! — вигукнула Дженні.

— А що тут такого?

— Так, звісно він може, — відказала Аманда, — я вам так скажу, певною мірою я сама б цього хотіла. Хай би знайшов якусь милу, турботливу жіночку. Але водночас думаю: а якщо вона нам не сподобається? Що як вона піднімає комірці на своїх блузках чи ще щось таке?

— Батькові ніколи не сподобається жінка, яка ходить із піднятим комірцем, — відказала Дженні.

Усі почули, як Ред спускається сходами, і відразу замовкли.

Пізніше у той же вечір, коли дівчата разом із своїми сім’ями вже прощалися на порозі, Ред запитав Аманду, чи потрібно йому сповістити юриста про смерть Еббі.

— Звичайно, — відповіла Аманда. — А ти що, досі не подзвонив? До речі, хто ваш юрист?

— Уявлення не маю, ми склали заповіт багато років тому. Твоя мати завжди сама займалася такими справами.

Стім видав різкий смішок, і всі глянули на нього.

— Це як у старому анекдоті, коли чоловік каже, що його дружина займається дрібними справами: яку роботу обрати і який дім купити, а чоловік вирішує глобальні питання: чи має Китай приєднатися до ООН.

— Що? — не зрозумів Г’ю, чоловік Дженні.

— Жінки завжди все вирішують, — сказав Стім, — навіть не сумнівайся.

— Хіба Китай ще не в ООН?

Але у розмову втрутилася Нора:

— Не турбуйтеся, батьку Вітшенк, я дізнаюся, хто ваш юрист.

Врятувала момент.

У понеділок, коли Ред поїхав на роботу, Аманда привезла ще коробок. Можна було подумати, що вона не працює. Але на ній був костюм, очевидно, вона заїхала по дорозі в офіс.

— Скажи мені правду, Норо, — звернулась Аманда, поставивши коробки у кімнаті. — Ти можеш собі уявити, що ви зі Стімом залишитеся у цьому будинку назавжди?

— Ти ж знаєш, ми не залишимо батька Вітшенка, якщо він потребує нашої допомоги.

— А ти вважаєш, що йому справді потрібна допомога?

— Мені здається, на це питання має відповісти Дуґлас.

Аманда нічого не сказала у відповідь, лише стенула плечима і вийшла з кімнати. У вітальні вона зіткнулася з Денні, який саме спускався сходами.

— Іноді, — сказала вона йому, — я б хотіла, щоб Стім і Нора не були такими… люб’язними. Це так дратує.

— Та невже? — хмикнув Денні.

Ред сказав синам, що почув про такий звичай: після смерті дружини чоловік повинен спати на її стороні ліжка. Так вночі він не простягатиме руку до неї.

— Я спробував, — розповідав Ред.

— І як? — спитав Денні.

— Поки не допомагає. Здається, навіть уві сні я пам’ятаю про те, що її більше немає.

Денні передав Стімові шурупокрут. Вони знімали з вікон сітки, щоб поставити зимові рами, а Ред слідкував, хоч у цьому не було необхідності — хлопці самі знімали сітки