Енн Тайлер - Блакитне мереживо долі

записах не читати Біблію, але преподобний Елбан усе-таки зачитав довгий уривок із притчі про доброчесну жінку. Що ж, непогано. І не необразливо. Потім їх попросили заспівати гімн «Ось я, Боже», але ніхто з родини не знав слів. Мабуть преподобному захотілося більше музики, ніж того просила Еббі, але ця пісня була непогана. Дженні потім сказала, що у цю мить уявила, як Еббі бадьоро заходить у рай і каже, як справжній соціальний працівник: «Ось я, Боже! Що треба робити?».

Еббі точно вказала, який вірш слід зачитати. Аманда прочитала вірш Емілі Дікінсон «Хто біль чужий полегшив» за аналоєм та подякувала всім, хто прийшов. Аманда була єдиною серед дітей Реда та Еббі, яка вирішила щось сказати під час похорону. Денні запевнив, що він не розбирається у подібних речах, Дженні хвилювалася, що вона почне плакати, навіть не почавши, Стім навіть не назвав причини.

Але виступити захотіла Меррік. Меррік! Це було дуже дивно. Вона сама прилетіла з Флориди, щойно почула сумну звістку, приїхала до них додому, готова всім розпоряджатися. Аманді вдалося відбити її атаку, але відмовити їй у виголошенні промови на похороні ніхто не міг.

— Я знаю Еббі довше ніж будь-хто інший, — говорила Меррік. — Навіть довше, ніж Ред!

Вона стала не за аналоєм, а поряд, наче прагнула похизуватися своїм блискучим чорним вбранням з асиметричним подолом.

— Я знала Еббі Далтон ще з дванадцяти років, — почала вона, — ще відтоді, як вона була дівчам у заношених вбраннях. Її батько тримав господарський магазин, схожий на підвал: лопати, тачки і граблі стояли поруч, а мотузки і ланцюги висіли дуже низько, бо там занадто низькі стелі, кішка спала на мішку із насінням… І знаєте що? Виявилося, що саме Еббі була рушійною силою у нашій школі. Її походження ніколи не було для неї тягарем! Вона була наче феєрверк, і я пишаюся тим, що вона була моєю близькою подругою, ― потім її підборіддя почало тремтіти, вона притисла пальці до губ, захитала головою і швидко пішла на своє місце біля свекрухи. Усі Вітшенки здивовано переглянулися, навіть Ред.

За нею вийшла Рі Баскомб, бережи її, Боже, маленька та легенька, у квітчастому капелюсі з білими кучерями, що підскакували при кожному її русі. Вона почала говорити, ще не дійшовши до аналою.

— Я теж бувала з Еббі у господарському магазині, — почала вона. — Звичайно, не у магазині її батька, тоді ми ще не були знайомі. Ми познайомилися з нею, коли сиділи вдома з маленькими дітьми і повільно божеволіли від свого самітництва. Тому іноді ми брали дітей, саджали їх на задньому сидінні машини — і їхали, байдуже, куди, аби лише кудись їхати.

І от одного разу ми заїхали з нею у магазин «Для дому і саду», Еббі купила вогнегасник. І коли продавець уважно перевіряв пристрій, Еббі сказала: «А ви не могли б швидше? У нас взагалі-то пожежа». Це був жарт, ми з нею дуркували, але чоловік цього не зрозумів і серйозно відповів: «Не можу, мем, я маю діяти згідно з усіма інструкціями». Ми з нею зареготали, навіть плакали від сміху! Я ніколи в житті так не сміялася, як тоді з нею. Мені буде її не вистачати.

Рі Баскомб відходила від аналою зі сльозами на очах, вона всміхалася Вітшенкам, проходячи повз, але її промова змусила Дженні і Аманду знову плакати.

— Дякую, — сказав преподобний, — а тепер послухаємо онуку місіс Вітшенк — Елізу Бейлор.

Еліза пішла по проходу з нотатками у руках. Трохи похитнулася на високих підборах, подивилася на всіх, усміхнулася і відкашлялася.

— Коли ми з моїми двоюрідними братами та сестрами були малими, — почала вона, — бабуся телефонувала нам і казала: «Сьогодні субота! Давайте влаштуємо табір у бабусі!». І ми всі приїжджали до неї і займалися творчістю: засушували квіти, шили кухонні рукавиці, виготовляли рамки для картин із паличок для морозива. Або ж вона нам читала казки про дітей із різних країн. Звичайно, багато історій були нудними, але деякі були захопливими. Я пам’ятатиму мою бабусю все життя.

Деббі і Сьюзан сердито подивилися на неї — їм, очевидно, не сподобалася фраза «моя бабуся», тоді як Александер ледь стримувався, щоб не заплакати. Еліза ще раз тріумфально подивилася на зібрання і повернулася на місце.

— Дякую всім, — сказав преподобний Елбан. Він кивнув піаністці, і та почала грати мелодію «Арія брата Джеймса». Пісня була досить легковажною як для такої події. Г’ю Аманди навіть почав відбивати ногою ритм, доки дружина не зупинила його суворим поглядом.

Наприкінці пісні, преподобний знову підійшов до аналою і сказав:

— Я не знав місіс Вітшенк так, як знали її всі ви. І тому у мене немає таких приємних спогадів, як у вас. Але мені здається, що наші спогади про померлих — не найголовніше. Набагато важливішими є їхні спогади, які вони забирають із собою. А що як небеса — це єдиний вселенський розум, у який виливається свідомість померлих? І їхнє завдання — повідомити про свій досвід, зібраний протягом свого перебування на землі. Чи то господарський магазин, у якому кіт спить на мішку з насінням, чи друзі, які сміються до сліз, чи виготовлення рамок із онуками. Весняні ранки, коли ти прокидалася і слухала спів птахів, як літніми вечорами рушники висіли на перилах, а у жовтні повітря пахло димом і яблучним сидром, теплі жовті вікна у будинках узимку. «Ось що я запам’ятав» — скажуть вони. І всі ці спогади додадуться до інших. Ще одна унікальна історія про те, як живеться на землі.

Потім він знов підняв свої руки і промовив:

— Сторінка двісті тридцять дев’ята у ваших збірниках: «Чи зустрінемося ми з тобою».

Усі встали.

— Я не зрозумів, — сказав пошепки Ред Аманді, — куди, він сказав, вона пішла?

— Влилася у вселенський розум, — відказала Аманда.

— Що ж, звучить у дусі Еббі, — сказав він. ― Але я сподівався на більш конкретне місце.

Аманда потисла його руку і вказала на наступний рядок у книжці.

Рі Баскомб раніше попередила родину, що, швидше за все, після похорону люди прийдуть до них додому. Навіть якщо їх не запрошуватимуть. Тому у будинку повинна бути їжа і напої. Тому вони були більш-менш готові, коли пролунав перший дзвінок у двері. Вони автоматично промовляли: «Дякую, що завітали» і приймали співчутливі обійми. Покоївка Рі Баскомб розносила бутерброди, які були доставлені вранці. Троє чоловіків східної зовнішності, одягнені більш офіційно, ніж сини Еббі, із жахом спостерігали, як троє синів Стіма бігали один за одним між ногами дорослих, а маленька стара жінка, яку ніхто не знав, продовжувала питати, куди поділися бісквіти, які Еббі завжди робила.

Денні перед тим, як відвезти Сьюзан на вокзал, з усіма попрощався, сподіваючись, що коли він повернеться, вони вже розійдуться. Та де там. Сакс Браун і Мардж Елліс сперечалися про Афганістан. Еліза взяла келих білого вина і манірно тримала його за ніжку великим і вказівним пальцями, відставивши всі інші. Її косметика вже витерлася, і під оком виднівся синець. Служниця Рі розносила французькі