Енн Тайлер - Блакитне мереживо долі

У Гемпдені всі інші люди раділи звичайному ранку понеділка. Дві огрядні жінки стояли і розмовляли, одна з них притримувала візок із випраною білизною. Чоловік віз у візочку закутану дитину. Зранку ще було прохолодно, але потім швидко теплішало. Тому дехто був у светрах, тоді як з винного магазину вийшла дівчина у шортах і босоніжках.

Церква, маленький непримітний куб із чимось на зразок бані, замість шпиля, була захована між овочевим магазином і будинком, уже прикрашеним до Гелловіну. Вітшенки, мабуть, пройшли б повз неї, якби не помітили вивіску: «Гемпденське братство», а також дописане унизу «Вітаємо вдома, рядовий Спрінкле». Місця для паркування авто біля церкви не було, принаймні, Денні його не помітив. Тож машину залишили на вулиці. Коли вони виходили з авто, за ними під’їхали Дженні і Г’ю з його матір’ю та дітьми, а потім і Аманда зі своїм чоловіком і Елізою.

На дівчинці були лаковані туфлі на підборах і блискуча сукня, така коротка, що вона була схожа на офіціантку, яка подає коктейлі. Товстий шар косметики приховував синець під оком. Лише глянувши одна на одну, Дженні з Амандою гірко заплакали, міцно обіймаючись. Місіс Енджел, притиснувши сумочку до грудей, співчутливо цокала язиком. На ній був симпатичний капелюшок із квіточками, якраз для церкви. Взагалі всі мали гарний вигляд, окрім Реда, у якого куртка «Оріолс» прикривала яскраву сорочку дашіки.

Нарешті всі переступили дві сходинки й увійшли до білої кімнати з низькою стелею і рядами темних лав. Усередині було дуже холодно, стало зрозуміло, що вночі приміщення не опалювалося, але зараз десь унизу гуділа піч. Попереду стояв дерев’яний аналой, за ним на стіні висів великий церковний хрест, збоку жінка з фарбованим рудим волоссям грала на піаніно мелодію «Вівці можуть пастися спокійно». Як пояснив преподобний Елбан, члени хору працюють, тому у робочий день співати не можуть. Піаністка навіть не глянула на них, вона мовчки продовжувала стукати по клавішах, поки вони йшли проходом і сідали в другому ряду. Мабуть, вони могли б зайняти і перший, але за негласною домовленістю обрали другий, щоб не бути схожими на позерів.

Перед аналоєм стояв великий букет білих гортензій. Звідки він тут узявся? Вітшенки не замовляли квітів, і спеціально відзначили в оголошенні, що квітів надсилати не треба, лише пожертви у «Дім милосердя». В Еббі було дивне ставлення до квітів. Їй подобалися квіти, що росли на вулиці, а не зрізані у кімнаті.

— Може, це з чийогось саду, — прошепотіла Дженні. ― Усе ж краще, ніж якщо вони з магазину.

— Але цього року вже надто пізно для квітів, — прошепотіла Аманда у відповідь.

Вони, звичайно, могли говорити нормально, але всі були збентежені. Ніхто з них не був знайомий з похоронним етикетом — з ким вітатися, куди дивитися, кому після служби потай віддавати конверт із грішми. Уже двічі Аманда телефонувала Рі Баскомб за порадою.

Діти сиділи позаду. Сьюзан посередині, оскільки вона приїхала здалеку і найбільше всіх цікавила. Ред сидів біля проходу, як веліла Аманда. Вона сказала, що так друзям, які захочуть висловити співчуття, буде простіше підійти до нього. Однак саме цього Ред і боявся найбільше. Тому він понуро сидів, втупившись поглядом у власні коліна і втягнувши голову у плечі, як пташка під час дощу.

Преподобний Елбан зайшов через бокові двері біля піаніно. Він усіх попросив називати його Едді. Це був на диво молодий чоловік у чорному костюмі, надто світловолосий і з такою білою шкірою, що, здавалося, було видно, як у його жилах тече кров. Спочатку він підійшов до Реда, обома руками міцно потиснув йому руку, а потім попросив в Аманди список людей, які виголошуватимуть промови.

Коли він приходив до них додому, вони ще нічого не вирішили, але зараз Аманда простягнула йому аркуш з іменами. Преподобний швидко пробігся очима і кивнув.

— Дуже добре, — сказав він. — Як правильно: Елайза?

— Еліза, — рішуче сказала Аманда. Дженні поряд із нею заклякла — поганий знак, що преподобний перепитав ім’я. Едді поклав папірець у кишеню та сів на стілець за аналоєм. Гості потроху збиралися. Вітшенки чули кроки і розмови, але не оберталися.

Преподобний Елбан, він же Едді, під час свого візиту до них зауважив, що він не знав Еббі особисто.

— Я в цій церкві лише три роки, — сказав він, — тому у нас не було можливості познайомитися. Але я впевнений, що Еббі була хорошою леді.

Від слова «леді» обличчя Вітшенків стали кам’яними. Він зовсім не знає Еббі! Він, мабуть, уявляв собі якусь стареньку леді в ортопедичних черевиках.

— Їй було всього сімдесят два роки, — сказала Дженні, гордо піднявши голову.

Однак преподобний був настільки молодим, що для нього сімдесят два роки означали глибоку старість.

— Так, — сказав Едді, — завжди здається, що ще не час. Але плани Господні… Скажіть, містере Вітшенк, у вас є якісь особливі побажання щодо служби?

— У мене? — сказав Ред. — Та ні. Я не… Ми не… Розумієте, у нашій родині було не багато похоронів…

— Я розумію, тоді я можу вам запропонувати…

— Мої батьки, звісно, померли, але, розумієте, це було такою несподіванкою. Їхня машина застрягла на залізничній дорозі. Я був тоді просто шокований, я взагалі не пам’ятаю похорону.

— Мабуть, для вас це було… — почав преподобний.

— Коли я намагаюся хоча б щось пригадати, у мене складається враження, ніби мене взагалі там не було. Здається, що подія пройшла повз мене. І таке відчуття, наче це було дуже давно, а насправді — у 60-х. Наші дні! Ми тоді вже людину у космос відправили. Та що там, мої батьки застали навіть і протимоскітні сітки в алюмінієвих рамах, шпроси[4] на вікна, щитові двері і ванни із склопластику.

— Це ж треба, — відповів Елбан.

Тож за такими розмовами спілкування з пастором мало що прояснило стосовно служби. Ніхто не знав, що саме казатиме преподобний, аж врешті мелодія стихла і він підійшов до аналою.

— Давайте помолимося, — сказав він до зібрання. Він протягнув дві руки й усі встали, лавки заскрипіли по всій кімнаті. Пастор закрив очі, але з усіх Вітшенків лише Нора зробила те ж саме.

— Святий отче, — глухим голосом заговорив преподобний, — у цей ранок ми просимо тебе підтримати нас у втраті. Ми хочемо попросити…

— Поглянь, навіть Атта прийшла, — прошепотіла Дженні своєму чоловікові.

— Хто?

— Пам’ятаєш, остання «сирітка», що у нас була минулого місяця?

Очевидно, Дженні встигла роздивитися всіх, коли вони вставали. Вона ще раз повернула голову.

— Поглянь, он водійка машини, яка збила маму. Вона прийшла з кимось, мабуть, із чоловіком.

— Бідолашна, — відказав Г’ю.

Водійка машини, яка збила Еббі, прийшла до них наступного дня після аварії. Вона була страшенно засмучена, постійно вибачалася, хоча всі розуміли, що її вини не було. Проте вона казала, що їхня собака стоятиме у неї перед очима до останніх днів життя.

— Прийшло так багато людей, — прошепотіла Дженні, але Аманда поглядом наказала їй замовкнути.

Еббі просила у своїх