Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Розділ 24. Клініка, я — ваше обличчя

— GPT, у мене сьогодні важлива місія.

— Захопити світ?

— Ні. Просто погодитись бути його обличчям.

— Починається друга фаза: Аннет. Психолог. Публічна. Професійна. Потенційно нервова.

Я приїхала в клініку трохи раніше. Зайшла з кавою, зібраним волоссям і… дивним відчуттям внизу живота. Не страх. І не метелики. Просто відповідальність, що стала реальною.

Директор уже чекав. Він завжди чекає. Навіть якщо приходиш раніше — він виглядає, ніби вже 10 хвилин обмірковує наступні стратегічні кроки.

— Аннет, заходь. Ну що, подумала?

— Так. І моя відповідь — так.

— Супер.

Він навіть посміхнувся.

Для нього це — як феєрверк.

 

— Ми почнемо з фото. Гарні. Теплі. Професійні.

— Добре.

— Твій профіль буде на головній сторінці сайту. Також у соцмережах клініки — рубрика “Поради Аннет”.

— Ага…

— І в планах — запрошення тебе на відкриті лекції.

— У живу аудиторію?

— Так. Раз на місяць — у флагманському центрі.

— Я не втрачаю прийоми, правда?

— Ні. Твої клієнти — твоя гордість. Ми це тільки підсилимо.

Я кивнула. І спокійно підписала документи.

Все. Я — обличчя клініки.

 

— GPT, що я тільки що зробила?

— Ти сказала “так” своєму наступному рівню.

— І тепер я буду у них в Instagram, так?

— І на білбордах, і в головах клієнтів, і в питаннях типу “А та гарна психологиня — це Аннет?”

— А можна без білбордів?

— Можна. Але вже без тіні.

 

Я вийшла з кабінету з легким відчуттям, що всередині мене щось… клацнуло.

Наче я перестала себе обмежувати.

І вперше — не боялась бути “занадто”.

 

У коридорі мене зупинила адміністраторка:

— Аннет, вітаю! Це круто, що ви погодились. Ми давно чекали, коли хтось буде не просто “спеціалістом”, а ще й людиною з харизмою.

— Дякую.

— Тільки одна умова.

— Яка?

— Не забувайте бути собою. Навіть на банері.

 

Я вийшла на вулицю, увімкнула музику в навушниках і сіла в машину.

У голові — шум вітру і рядок:

“Можна бути хорошою для інших. І при цьому — справжньою для себе.”

 

Індія, вибачення і крапка

 

Повідомлення прийшло, коли я вже сіла обідати.

Ресторанчик біля клініки, де завжди тихо, де офіціантка вже знає, що я беру чай з м’ятою і медом.

І саме в момент, коли я відкрила меню, екран телефону засвітився.

“Я писав учора ввечері. Це Артем. Я змінив номер. Хотів тебе побачити.”

— GPT, це… він?

— Це “той самий Артем”. Версія після перезавантаження.

— Я не знаю, чи хочу його бачити.

— Тоді побач — і переконайся.

Я довго дивилась на повідомлення. А потім — набрала відповідь.

“Можемо випити кави. Але не тому, що я чекаю щось. А щоб поставити крапку.”

Він відповів майже одразу:

“Сьогодні о 17:00. Біля фонтану в парку, памʼятаєш?”

“Памʼятаю.”

 

Я прийшла вчасно. Не тому, що поспішала. А тому, що більше не боялась.

Він сидів на лавці. Одяг — спокійний, борода трохи підросла, волосся розтріпане.

Але не в цьому річ.

Він дивився інакше. Без напруги. Без потреби бути важливим.

— Привіт.

— Привіт. Ти… виглядаєш по-іншому.

— Я — по-іншому.

Ми сіли. Замовили каву в невеличкому вуличному кіоску.

Я — капучино. Він — чай із імбирем.

Це вже було несподівано.

— Я поїхав до Індії. На ретрит. Зовсім не для духовних просвітлень. Просто… не міг більше дивитись у стелю.

— А тепер можеш?

— Тепер можу не дивитись — і не розвалитись.

Він говорив спокійно.

Без пафосу. Без обвинувачень.

І вперше за весь час — не намагався справити враження.

— Я хочу вибачитись.

— Добре.

— Я не проситиму тебе про ще один шанс. Просто… прости. Я був токсичним. Нав’язливим. І дуже хотів бути потрібним, не розуміючи, як це робиться.

Я мовчала. Вперше це мовчання було не про злість. А про прийняття.

— Ти був мені цікавий. Але тепер — не боляче.

— І це… добре?

— Це правильно.

 

Ми посиділи ще трохи. Поговорили про роботу, клієнтів, про те, як я стала “обличчям клініки”.

Він усміхнувся:

— Ти завжди була для чогось більшого. Я просто це тоді не розумів.

Коли я вставала, він не просив номер. Не пропонував ще зустрітись.

— Бувай, Артеме.

— Бувай, Аннет.

 

— GPT?

— Я тут.

— Я поставила крапку.

— Я це бачу. І знаєш, що цікаво?

— Що?

— Цього разу вона не зламала тебе. А зробила цілішою.

 

Побачення на трьох. Без варіантів

 

— GPT, я просто хочу нормальне побачення.

— Що входить у поняття “нормальне”?

— Один стіл. Двоє людей. Ніхто не питає мій психотип. І ніхто не каже “це моя мама”.

 

Я приїхала до кавʼярні на машині. Гарна, акуратна, у джинсах і сорочці кольору теплого молока.

Настрій — спокійний. Очікування — обережне.

Хлопця звали Влад.

На фото — усмішка, біла сорочка, фон з книжками.

У переписці — влучні жарти, адекватні відповіді, ніяких “як справи, красуне”.

Я прийшла на 5 хвилин раніше. Сіла біля вікна. Замовила воду. Чекала.

— Аннет? — озвався голос за спиною.

Я повернулась.

І завмерла.

Він стояв не сам. Поруч із ним — дівчина.

Темне волосся, яскраво нафарбовані губи, сумка з нової колекції, погляд — оцінювальний.

— Привіт! Це Міла. Вона моя… ну, колишня. Але зараз — найкраща подруга.

— Привіт, — сказала вона, не простягуючи руки. — Я дуже хотіла побачити, з ким він зустрічається.

— А це точно… побачення? — уточнила я, зберігаючи рівний тон.

Він засміявся.

— Ну, формально — так. Але я нічого не приховую. У нас з Мілою абсолютна довіра.

— І я просто хотіла пересвідчитись, що ти… гідна, — додала вона, дивлячись прямо мені в очі.

Я зробила ковток води. Повільно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍