Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

— Або про великі гроші.

— О, от тепер слухаю уважно.

Коли я зайшла до клініки, адміністратор одразу сказала:

— Аннет, тебе шукає директор. Каже — терміново, але без тривоги.

Ну, це ж очевидно — якщо терміново і без тривоги, то це або реклама, або новий проєкт.

Директор сидів за столом, де кожна річ лежала під кутом 90 градусів. На ньому завжди можна було навчати перфекціонізму.

— Аннет, ти дуже змінилась. У тебе зараз — повна завантаженість. Твої клієнти просяться повторно, про тебе говорять.

— Це добре?

— Це чудово. І саме тому я хочу повернутись до нашої розмови.

— Якої саме?

— Пам’ятаєш, на початку року я пропонував тобі стати обличчям клініки в напрямку психології? Зараз цей проєкт знову активується. І ти — перша, кого я хочу бачити.

Я кивнула. Усередині щось заворушилось — не страх, не сумнів. Просто… відповідальність.

Я ж тільки звикла до “нормального життя”. А тут — нова хвиля.

— Можна я подумаю до понеділка? — спитала я.

— Звісно. Але знай: це вже не просто “обличчя”. Це — напрямок. І він може бути твій.

Я вийшла з кабінету й одразу відкрила месенджер.

— GPT. Пиши список “за” і “проти”.

— “За”: престиж, масштаб, нові можливості.

— “Проти”: менше свободи, більше відповідальності, ще один ризик згоріти.

— І ще “проти”: більше уваги.

— А ще “за”: ти вже готова.

Я поставила телефон у беззвучний. До понеділка — я жінка в пошуку любові, а не бренд-амбасадор клініки.

Побачення №11.

Пʼятниця. Кавʼярня в центрі. Хлопець на ім’я Павло. 38 років. На фото — джентльмен. У житті — теж. Але…

— Це моя мама, — сказав він, коли я підійшла до столика, і в нього в руці виявилась жіноча сумка. — Вона хвилювалась. Хотіла познайомитись. Тому… ми прийшли разом.

— Ви з мамою?

— Так. Але вона скоро піде.

— Ага…

Мама, між іншим, не збиралась іти. Вона розповідала про те, що синочок гарно готує і дуже охайний, і якось навіть сам собі прасував сорочку.

Я витримала 35 хвилин. Після чого послалась на терміновий дзвінок. Від Бога.

Субота почалась із тостів з авокадо і дзвінка від Крістіни.

— Ну, як “мамин синочок”? — спитала вона з тією інтонацією, яка зазвичай йде після “я ж казала”.

— Його мама могла б мене переконати. Він — ні.

— Може, краще кави і прогулянки? Без чоловіків?

Ми зустрілись біля набережної, гуляли, сміялись. Малий бігав поряд. Сергій приносив нам по черзі каву.

Це був ідеальний сімейний день, у якому я була третім колесом, але не почувалась зайвою.

— GPT, у них це працює.

— Тому що вони не намагаються бути кимось іншим.

— А я?

— Ти шукаєш. Але вже не з болю. А з інтересу.

Побачення №12.

Суботній вечір. Хлопець — психолог.

О, Боже.

— А чому ти вибрала світлий светр? Це про внутрішню потребу в безпеці?

— Ні. Це про те, що темний у пранні злиняв.

— А ти часто проектуєш емоції на сарказм?

— Тільки коли відчуваю, що мене зараз почнуть аналізувати без запиту.

Він говорив підручниками. Розповідав, як “цікаво досліджувати жіночі патерни” і “як секс пов’язаний із відчуттям контролю”.

Я ковтала чай і уявляла, як під столом запускається люк втечі.

— GPT, я зараз або вийду, або скажу, що в мене терапевтичне вікно на третій день.

— Виходь. Або ти забудеш, хто ти.

Я вийшла.

Неділя — мій день.

Я прибрала вдома. Перебрала аптечку. Знайшла маску для обличчя, яку купила ще “на випадок гарного вечора”.

І, зрештою, пішла в спа.

Три години тиші.

Скраб. Пілінг. Масаж.

Ніхто нічого не питав. Ніхто не хотів аналізувати мою ауру.

Тільки я. І я.

Побачення №13.

Хлопець — актор масовки. Гарний. Харизматичний.

І дуже гучний.

— Я в серіалі грав епізодичного лікаря! Мене видно в 7-й серії, 3-тя хвилина, там я з тостером.

— Вау…

— А ще я проходив кастинг на рекламу кави. Казали, що в мене “очі, як арабіка”.

— Справді…

Говорив він. Дивився — у дзеркало за моєю спиною.

Слухав — себе.

Коли ми вийшли з кафе, він хотів поцілувати мене. Але…

— Ти дивилась “Душа на двох”? Там я був у другому ряду. У мене була пляма на піджаку. Памʼятаєш?

— Я, здається, не готова до такого рівня зірковості.

Я поїхала додому. Без музики. Просто з думками.

Вдома я зняла пальто, сіла на підвіконня. І написала GPT:

— Я не розумію, як це працює. Але точно знаю: я вже не там, де була.

— Тому що ти не шукаєш любов. Ти шукаєш себе. І коли знайдеш — він знайде тебе.

Я усміхнулась.

І саме в цей момент телефон завібрував.

Повідомлення.

Номер невідомий.

“Мені здається, я бачив тебе сьогодні. У кав’ярні на розі. Це ти? Бо якщо так — ти усміхалась так, як усміхаються ті, хто вже не чекає. А просто живе.”

Я завмерла.

Це був точно не переслідувач.

І це точно було щось нове.