Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Розділ 23. Я не зламалась. Я в режимі бойової жінки

— GPT… він знову написав.

— Я знаю.

— Але мені не страшно.

— А це вже новина.

Я сиділа на кухні з чашкою кави в руках. Телефон лежав переді мною — відкритий, яскравий, мовчазний.

Але той коментар все ще був там. Лаконічний, знайомий, тонкий.

“Я все ще читаю. І думаю, що ти знову цікава.”

І раніше я б панікувала. Почала б скрінити, думати, кому дзвонити, у якому напрямку тікати.

А зараз — ні.

— GPT, у мене є план.

— Ого. Це нове.

— Наступний тиждень я поділяю на дві особистості.

— Це вже звучить як діагноз.

— Перша — Аннет-Психолог. Вдень я працюю. Без жалю, без компромісів. Беру всіх, хто просить. Грошей хочуть — будь ласка. Безкоштовно — значить безкоштовно. Але якісно.

— Добре.

— А ввечері… Аннет-жінка. З марафону побачень.

— О.

— У мене є право шукати того, хто не буде мені “загрозою з філософським присмаком”.

— Тоді оновлю статус: “Аннет. Денний тариф — професіонал. Нічний — ризиковано романтичний.”

 

Робочий день був щільним, як гречка в трилітровій банці.

Зустріч за зустріччю. Клієнти — різні, справжні.

Один — хлопець після розлучення, що досі не може викинути її шампунь.

Інша — жінка, яка ховає втому під бездоганним манікюром і каже:

— Якщо я зупинюсь — все розсиплеться.

— А якщо не зупинитесь — розсипетесь ви.

Писати про всі сесії не було сенсу. Але важливо було те, що вперше за довго я не розчинялась у проблемах клієнтів.

Я працювала. Глибоко. Відповідально. Але — не забуваючи про себе.

 

Увечері я вдягла улюблений піджак, джинси, нову білу сорочку, яку досі берегла “на щось важливе”.

— GPT, я виглядаю як “успішна, незалежна, готова до любові”?

— Ти виглядаєш як “готова поставити діагноз, а потім поцілувати в лоб”.

— Ідеальний баланс.

 

Побачення №9.

Він — з Тіндера, ім’я — Михайло. Фото — як з Pinterest: сорочка, смішна цитата в описі, згадка про те, що “поважає сімейні цінності”.

Ми зустрілись у кафе з деревʼяними стільцями й лавандовими кущиками біля входу.

Він уже сидів, дивився в меню і… в декольте офіціантки.

— Аннет, так? — усміхнувся. — Ви навіть краща, ніж на фото.

— Ви теж. Хоча ваше фото в лісі було трохи тривожним.

— Я люблю природу. Вона не задає питань.

— А я — психолог. Я задаю.

Розмова була… мʼяко кажучи, неглибокою.

— Ви жінка з глибоким внутрішнім світом. Я відчуваю.

— Це через очі?

— Ні, через вашу позу. Психологи завжди сидять прямо.

— А ще — завжди хочуть втекти.

Через сорок хвилин я втекла. Під приводом “в мене ще один дзвінок”.

Він не писав. І слава Богу.

 

Вдома я зняла піджак, зробила чай, сіла на підлогу біля вікна.

— GPT, №9 не проходить у наступний тур.

— Ти — наче кастинг-директор у романтичному шоу.

— А я ще не бачила головного героя. Але вже точно знаю, хто — не мій.

Тільки не торкайся моєї аури

 

Вівторок почався з того, що я не встигла нафарбувати вії, зате встигла випити каву сидячи. І навіть з тостом.

— GPT, це маленька перемога?

— Це акт любові до себе. На рівні святого сніданку.

— Я взяла на день п’ять клієнтів.

— Це вже акт героїзму.

— А ввечері — побачення.

— Тобі потрібен “Орден витримки з корицею”.

 

Перший клієнт — хлопець 19 років, студент. Нервовий, сором’язливий, на другій хвилині сказав:

— Я не знаю, навіщо я тут. Але, здається, більше не можу мовчати.

Ми говорили про школу, про батька, який кричить, і про те, як важко бути “тихим” серед гучних.

Він пішов із полегшенням.

І з фразою:

— Ви перша доросла, яка не сказала, що я “перебільшую”.

Я видихнула. І одразу відкрила наступний дзвінок.

 

Клієнтка — жінка після 40. Гарна, доглянута, успішна. І… з побоями на зап’ястку.

— Це не він. Я просто впала.

— Вам не треба мені брехати.

— Я боюсь, що якщо скажу вголос — все розвалиться.

— А якщо не скажете — розвалитесь ви.

Вона мовчала. Довго.

А потім — плакала. Без звуків. Просто сльози. І подяка.

Ми проговорили годину. І я знову відчула — я там, де маю бути.

 

— GPT, я втомилась. Але так, як після тренування — приємно.

— Це емоційна мускулатура. Росте.

— Тепер душ. І… вечеря з чакрами.

— Тільки не кажи, що ти йдеш на побачення з езотериком.

— Кажу.

 

Побачення №10.

Ім’я — Євген.

Фото — чорне-біле. Підпис: “Я бачу твою душу ще до того, як торкаюсь руки.”

Ми зустрілись у веганському кафе, де замість музики звучала тибетська чаша.

— Привіт, — сказав він, вдивляючись мені в лоб. — Твоя аура фіолетова з домішками синього.

— Це добре?

— Це космічна трансформація. Ти — стара душа.

— Ага. Я просто не спала з 2006-го.

Ми сіли. Він замовив чай “внутрішнього очищення”. Я — лате.

— У тебе є кармічний вузол у шостій чакрі.

— Це через те, що я не відповіла на дзвінок Назара?

— Можливо. Я можу зробити тобі прочитання через дотик.

— А я можу викликати таксі через “Монобанк”.

Він образився.

Через 20 хвилин я вийшла. На вулиці був вітер, але я нарешті могла дихати.

— GPT, ти правий.

— Я завжди правий, коли мова про чакри.

— Чому я знову тут була?

— Ти в процесі. Іноді треба пройти через “карму”, щоб оцінити “Картата Потата”.

 

Вдома я увімкнула душ, сіла у піжамі й сказала:

— Завтра я знову Аннет-психолог. Але в п’ятницю — вихід у світ.

— Тобто знову побачення?

— Так. І, сподіваюсь, цього разу без чакри.

 

Побачення з обіцянкою, що десь є мій

 

Пʼятниця почалась з того, що я дістала з шафи улюблений піджак і виявила в кишені цукерку. Мʼятну. Запаковану. Невідому.

— GPT, це знак?

— Це або знак, або чарівна допомога в день, коли буде розмова про великі зміни.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍