Вікторія Грош (Rouce) - Під іншим небом, Вікторія Грош (Rouce)

22.2 глава "Село, яким воно є"

Хіна Кобаяші.

На вулиці вже майже темно, на небі вже з’являються зорі. А ми йдемо вулицею, тримаючись за руки.
— А тут дуже добре. Все таке живе... Не таке як в місті.
— Це правда, тому й подобається село. Моя воля, то я б звідси нікуди не їхав... Жив би тут.
— Знаєш, це місце дійсно затишне. Я б порівняла його з Кіото, де живуть мої дідусь та бабуся. Пам’ятаєш, розповідала?
— Пам’ятаю.
— У них теж там дуже затишно.
Ми погуляли з Деном ще з пів години. Він не на секунду не відпускав мою руку.

Ми підійшли до входу в будинок та почули розмову батьків, бабусі та діда Данила. Тому ми зупинилися, щоб послухати про що вони говорять. А говорили вони про мене та Данила
— Ця дівчина така ввічлива, стримана та й видно що старших поважає — сказав дід.
— Це точно, а ще й дуже сором’язлива — додала бабуся.
— А знаєте, я впевнена, що вона дуже підходить Данилові. Саме характером. Вони наче як вогонь та вода — мама Данила видала цю фразу, що Ден мимовільно усміхнувся.
— Маєш на увазі, що вона спокійна, а Данило — ні.
— А хочеш сказати інакше? Хоч би він не образив її.
— Знаючи сина, я впевнений, що він вже це зробив. І швидше за все через якусь дрібницю.
— Маєш рацію. Він у нас запальний — ці слова я зрозуміла добре, тому погодитись з ними було легко.
— Це правда — пошепки сказала я, а Данило подивився на мене теплим поглядом та усміхаючись.
— Пішли у будинок. Досить їм розмовляти про нас.

Ми зайшли у будинок, а після на кухню. У кухні пахло травами, а ще було дуже затишно. Не думала, що сім’я Дена така щира така душевна. Ми сіли за стіл, мама Данила налила у чашки трав’яний чай.
Данило почав розповідати про чай матча та про чайну церемонію. Реакція бабусі на те як проводиться ця церемонія та те що чай повинен заспокоювати була цікавою. Вона сказала «Діду треба таку церемонію провести, щоб трохи заспокоївся, бо останнім часом якийсь нервовий став». Ми всі посміялися, і я дійсно не проти провести чайну церемонію. І чай я з собою взяла.

Ось у такій душевній розмові просиділи весь вечір який залишився, а після ми пішли у кімнату Данила. І сьогодні вдруге заснула в теплих та міцних обіймах Дена.

Прокинулася я в ліжку, але вже не в обіймах Данила. Він просто зник кудись та одяг разом з ним. Я сіла на ліжко та роздивилась кімнату. Вчора якось не звернула увагу на неї, тобто ми сюди заходили двічі. Коли клали речі та коли лягали спати. А зараз я роздивилась її. Ліжко на якому я сиджу стоїть під стінкою, біля ліжка невелика тумбочка з гасовою лампою, вперше таку бачу. Навпроти ліжка стоїть старенький комод та над ним дзеркало. І з іншого боку ліжка велике вікно, яке відчинене. З нього віє прохолодною, але чути спів птахів та десь там далеко гавкіт. А з вулиці пахне свіжоскошеною травою.
Тут так добре, ніколи б не подумала, що опинюсь у такому місці.

Раптом двері відчиняються, у кімнату зайшов Данило. Він тримає тацю в руках, на ній чашка з якої долинається знайомий та рідний запах чаю матча.
— Доброго ранку — сказав він японською. Я тільки усміхнулась — я приніс тобі чай. Щоб почати цей ранок...
— По-особливому — перебила Дена я, але знаю, що це погано. А він тільки кивнув та дав мені чашку.
— Вперше робив чай, тож сподіваюсь, що нічого не зіпсував — я зробила ковток чаю.
— Це смачно. Дякую — сказала японською. Данило лише усміхнувся та видихнув — давно прокинувся?
— З пів години тому. А ще ось що — він взяв з таці букет хризантем. Я зі здивуванням подивилась на них, а після відчула, що на моїх очах з’явились сльози. Данило ж дав мені ці квіти.
— Звідки?
— Бабуся вирощує. Їх у нас багато. Поставимо їх тут у вазу, щоб у кімнаті був запах цих квітів.

Я ж тільки подивилась на нього та усміхнулась та тихо сказала.
— Дякую — Данило підсів до мене та приклав свою долоню до моєї щоки. І у мене не було бажання якось відсторонитися чи прибрати його руку, я просто заплющила очі. А після ми почали цілуватись. Поцілунок був дуже ніжним, як завжди.
— Кохаю тебе — прошепотів.
— І я тебе — відповіла тихо.

За десять хвилин ми вийшли з кімнати. Я вмилась, а після зайшла на кухню На кухні вже були майже всі. Не вистачало тільки мене та бабусі.
Я сіла за стіл біля Данила. Тітка Яна розклала по тарілках сніданок.
— Не знаю, чим ти снідаєш, але у нас сніданок виглядає саме так — з усмішкою сказала вона. На тарілці я побачила яєчню та салат зі свіжих овочів. А також біля кожної тарілки стояла чашка з кавою. Ми почали їсти, у кухню зайшла бабуся з маленькою баночкою молока. Вона сказала, що це парне молоко, зразу з-під корови. І мене здивувало, те, що вони його зразу п’ють. Бабуся сказала, щоб я спробувала. І воно мені сподобалося. Відчуваю, що ці дні які ми будемо у селі мене здивують ще не раз.
— Вам треба з чимось допомогти? — запитав Ден.
— Ми хочемо з дідом гілки старі з дерев позрізати. Якщо є бажання приєднуйся.
— Якщо Хіна не буде проти, то допоможу.
— Батькам треба допомагати — сказала японською. Данило зразу переклав батькам, те що я сказала.
— Тоді, а що ти будеш робити?
— О, у мене знайдеться робота для неї — сказала бабуся.
— Дівчина приїхала з Японії, а ти її зразу хочеш роботою завалити? — запитав дід — тільки не кажи, що потягнеш її на город.
— Мені б було цікаво — тихо сказала українською.

Тож ми вирішили, що хто буде робити. Я з бабусею та мамою Данила пішли на город збирати огірки. Данило з татом та дідом пішли у сад.

Бабуся мені дала кошик. Тож ми пішли на город. Йшли ми через сад, тому ноги стали трохи мокрими від роси, яка досі була. На городі було багато різних овочів, а ми підійшли саме до огірків. Бабуся показала як правильно їх зривати. Та почала сама це робити. Мама Дена також приєдналась до нас. Вона час від часу дивилась на мене.
— У тебе добре виходить зривати огірки... Таке відчуття, що ти цим займаєшся не один день — мої щічки покрились рум’янцем від цих слів.
— У моїх бабусі та дідуся в Кіото є город, менше, ніж у вас — я усміхнулась — і вони вирощують овочі. Я допомагала бабусі.
— Тому для тебе це не в новинку — зробила висновок тітка Яна.
— Дивись Яно, яка вона розумничка. І вчиться добре, і допомагає...
— А ще й терпить важкий характер Данила — додала тітка Яна — він хоч тебе не ображав? Скажи чесно.
— Було декілька разів — сказала чесно. І звісно ж без подробиць мене не залишили у спокої.
— Не ображайся на нього, у нього характер важкий, запальний.

Після того як зібрали огірки, я продовжила допомагати. Бабуся та мама робили консервації огірків та мене навчили, мені було цікаво. Час від часу у будинок заходив Данило під різними приводами. Дивився як я тут та що роблю і це було не аби як мило, приємно.

Коли ж ми все закінчили, то сіли обідати у дворі. На столі стояли тарілки з якимось супом, хліб та зелена цибуля. Я подивилась на Данила. Він сидів біля мене втомлений, але як побачив, що я на нього дивлюсь, то усміхнувся та взяв мою руку під столом, а після сказав.
— Ми зараз пообідаємо, трохи відпочинком та підемо на озеро... Обіцяв.
А дід подивився на нас.
— А вже ввечері приготуємо шашлик.
— Саме так. Ми ж завтра зранку їдемо у місто — додав тато Данила — тому шашлик треба робити сьогодні.

І так воно й сталося. Після обіду ми з Данилом зайшли у кімнату та лягли на ліжко. Данило майже зразу заснув. Видно, що втомився, а я лежу та думаю, як же цікаво було допомагати батькам Данила щось робити. Та тільки задумалась як почула вібрацію свого телефону. Написала Наомі. Вона написала просте:
«Привіт, як справи?»
«Привіт, я у селі у Дена. Тут так все незвичайне. Його родина така привітна та й село мені дуже подобається»
«Різниця велика?»
«Так, дуже»
Словом трохи листування з подругою зробило мій день ще краще.

Вечір. Після всіх подій, озера на якому було багато людей, на березі та у воді. Де ми плавали у чистій та теплій воді. Та й після шашликів. Всі вже пішли відпочивати. Ніхто не засиджувався на кухні довго як вчора. Ми з Деном зайшли у кімнату. Я стала біля вікна, на вулиці вже було темно та й вікно варто було б вже зачинити, бо прохолодою повіяло, а ще й комарі. Подивилась у вікно, а до мене в цей час підійшов Ден та обійняв за талію, а після поклав своє підборіддя мені на плече.
— Як ти? Все добре?
— Все просто чудово — я розвернулась до нього, наші губи опинились дуже близько — знаєш, Ден, я готова до більшого, ніж ці поцілунки та обійми — прошепотіла. Він відсторонився, щоб побачити моє обличчя повністю.
— Ти серйозно?
— Цілком — мій голос не дрижав, як я думала, що це буде.
— Добре — він усміхнувся та поцілував мене у шию.

Після були всі інші незнайомі мені дії, бо це у мене було вперше. Емоції переповнювали мене, що дихати було важко. Мені не було в цей час соромно чи ніяково. Просто я зрозуміла, що готова з ним на більш серйозні стосунки, а ніж ті які у нас були.  

Ми лежимо на ліжку, він обіймає мене за талію, а в моїх очах виступають сльози, але й усмішку приховувати я була не в змозі. Все було ніжно, повільно, але трохи не комфортно. Наомі розповідала свій перший досвід, але зрозуміла його я тільки зараз.

Данило подивився на мене та без ніяких питань просто витер мої сльози та міцно обійняв. Він наче знав, що слова в цей момент не потрібні. І я перестала плакати. Ось так в обіймах ми з Данилом заснули. Ця ніч для мене виявилась більше, ніж особливою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍