Вікторія Грош (Rouce) - Під іншим небом, Вікторія Грош (Rouce)

—    Треба буде сюди прийти завтра, поплавати. Ти ж вмієш плавати? — запитав він японською.

—    Так, вмію.

—    Це дуже добре. До речі поблизу цього озера буде святкування Івана Купала. На цьому озері під ранок можна побачити багато вінків. Сподіваюсь ми підемо на це свято.

—    Було б чудово.

Тож ми трохи погуляли біля озера, а після пішли додому. Данило розстелив якусь ковдру у саду і ми там лежали, просто розмовляли, сміялись. На нас час від часу дивились його батьки, бо говорили ми японською.

Ввечері Данила попросила бабуся забрати корову з пасовища. Я пішла з ним, тому що було все дуже цікаво. І як виявилось, що мені зовсім не комфортно було йти біля цієї великої тварини, адже ніколи близько біля них не була. Але у нас їх розводять. А Данило йшов спокійно тримаючи якийсь ланцюг.

І я зрозуміла, що життя у місті та в селі відрізняється кардинально. Але різниця цікава, навіть дуже.

Після Ден завів корову у хлів, а я в цей час сиділа на лавці біля будинку та дивилась на небо, як вже було у рожево-жовтих тонах. Тут дуже атмосферно по-своєму. І мені згадалось в цю мить мої бабуся та дідусь, які живуть в Кіото. Вони також живуть у приватному будинку, де схожа природа. І зараз я відчула, що я ніби вдома, де все рідне.

—    Нас бабуся кличе вечеряти — до мене підійшов Данило саме з такими словами.

Я кивнула головою та зайшли у будинок. Знову стіл з декількома стравами. Знову привітні усмішки батьків Данила. Ми сіли їсти. Бабуся мені поклала у тарілку трохи цих страв

—    Тут голубці, картопля з м’ясом та салат з свіжих овочів — сказала вона.

—    Дякую — я трохи вклонилась. Ми почали їсти та раптом тато Данила порушив тишу.

—    Хіно, у тебе є батьки?

—    Так. Мама, тато та молодший братик Хіроші.

—    Ми чули, що в Японії був землетрус. Сподіваюсь твою сім’ю це ніяк не зачепило.

—    Зачепило — тихо сказала я та подивилась на Данила. І він зрозумів, що я не можу розповісти це, тому розповідав він.

—    В квартирі, де вони жили саме будинок зруйнувало вщент. Тата під завалами шукали майже добу.

—    Його знайшли, але у нього був струс та ноги поламані.

—    Матінко — сплеснула у долоні бабуся.

—    Це, ще не все — сказав Данило — братик Хіни дуже злякався, що перестав говорити.

—    Але зараз вже говорить, а тато лікується.

—    А де ж вони живуть?

—    У маминих батьків у Йокогамі — сказала тихо я. На мене всі подивились співчутливим поглядом.

—    Хіна в той час була перелякана, не знала куди себе подіти. Батьки не відповідали на її дзвінки декілька днів. Хотіла повертатися...

—    Але мама мене переконала залишитися в Україні.

Після такої розмови всі почали обговорювати зі мною життя в Японії. Я здивувалася, коли бабуся сказала, що їй все дуже цікаво.

Після вечері, ми з Данилом вирішили погуляти вулицею. І тільки хотіли вийти з будинку, то почули голос діда:

—    Повечеряли, то вирішили й комарів погодувати? — ми тільки почали сміятись. А після почули відповідь бабусі.

—    Нехай погуляють. Подихають свіжим повітрям. У місті такого немає.

Тож ми вийшли на вулицю та пішли гуляти вулицею.