Маїра Цибуліна - Сестри назавжди, Маїра Цибуліна

26

Наступний цілий день Євген проводить із пляшкою в руках. Він не звертає уваги на те, що на нього жінка постійно кричить, не помічає інших людей, які прийшли втішити Параску і втихомирити її чоловіка. У нього, у голові нічого не відбувається, він заперся у свому світі і нікого туди не пускає. Як не намагаються сусіди з ним поговорити - пробують його навіть чортом лякати, - але їм не вдається і слова виманити з його вуст. Так ідуть геть з тим, з чим були прийшли.

Із вулиці вчувається звук музики, що долинає із сільського клубу. Євген піднімається і каже:

- Йдемо, Параню, на гульки. Повеселімося, згадаємо молоді роки...

Він бере піджак і виходить з хати. Параска вибігає на двір і чимчикує за ним. Страх того, що він, може, ще щось накоїти, змушує її іти до клубу. Вмовляти його вона і не намагається, оскільки це нічого не дасть.

На дискотеці можна побачити лише одну молодь. Тому Євген і Параска серед того натовпу виглядають смішними.

- Дивіться, чиїсь батьки прийшли за своєю дочкою чи сином наглядати.

- Це ж батьки Христі!

Серед молодих людей Євген помічає Василя, нареченого його доньки, звісно, колишнього.

- Ще не минуло тижня після смерті Христі, а ти уже розважаєшся! От, як ти її любиш?

- А хто сказав, що я її люблю? Я її колись любив, а тепер вона мертва. Що мені з неї?

- Що тобі з неї? Мертва? Сам ти зараз будеш мертвий! - вдаряє Василя кулаком у обличчя.

- Перестань, Євгене!

- Як вона мертва, то її, значить, можна не любити?

- Не бийтеся! Зупиніться, - кричить з усіх боків молодь.

Хлопці врешті-решт їх розборонили-таки. А багато сил має Євген, ще не зник порох у порохівницях, ще пам'ятає прийоми молодості!

- Не зв'язуйся з таким дураком, - каже дівчина, що танцювала з Василем. - Не бачиш, що він п'яний? Недавно корову свою заколов.

- Мабуть, хотів шашликів! - насміхаються з боку уже нетверезі хлопці.

Євген, бачить, що всім байдуже до його мертвої дочки, іде геть з клубу.

Похнюпившись, направляється від додому. Параска наздоганяє його тільки біля хати.

- Їм байдуже до нашої дочки, - каже у сльозах Євген. - Вони навіть її пам'ять не поважають. Усім байдуже чи вона жива, чи мертва... А мені так болить, Парасю, мені так болить!

- Мені теж, Євгенку, мені дуже болить.

- Так хочеться видерти те, що у горлі стало і заважає ковтати слину.

« Милий Боже, полегшіть наш біль, бо ми не витримуємо. Горе нас задушить, якщо ви не зглянетеся».

Так сидять вони вдвох, обнявшись, плачуть, мов малі діти і просять гарної долі у Бога.

 

Цієї ночі сниться Парасці, що дочка її, Христя, воскресла.

- Доню! Доню моя! - підбігає до неї і оглядає зі всіх сторін. - Ти жива, моя донечко!

- Так, я жива. Бог зглянувся над вами, над вашим болем і повернув мене до життя. Він воскресив мене!

- Яке щастя, Євгене! Наша доня воскресла! - будить сплячого чоловіка.

- Як воскресла? Де? Де вона? Христинко... люба моя доню! А ми так тужили за тобою, донечко! Ми так довго плакали-ридали!

- Я тут, тату. Тепер більше вам не треба плакати, бо я жива. І я вас ніколи не покину, навіть, коли помру.

На цих словах Параска прокидається і розглядається навколо. Шукає вона поглядом Христину, але її не знаходить.

- То був сон, - плаче вона. - То був тільки сон!

- Що? Що таке? Ти чого плачеш?

- Христя мені у сні являлася і казала, що вона нас ніколи не покине.

Вранці Євген направляється на річку, але не топитися, а розвіяти журбу, розігнати неспокій. Ідучи через село, він зустрічає різних людей, у обличчях яких він намагається побачити свою доньку, ті карі оченята, за якими він так сумує, яких йому так не вистачає. Він собі уявляє, що от-от побачить свою рідну Христинку, та уже підходить до річки, а її все ніде нема. Його тепер не радує ніщо: ні люди, ні вулиці, ані природа. Особливо не радує природа, але ж вона завжди торкала найпотаємніші струни його душі і зараз це робить. Тільки після смерті доньки вона викликає важкі болі і так хочеться йому теж померти, хочеться знайти її у цьому вітрі, що розвіває волосся, почути її голос у співі пташинім, вловити її радість, її сміх, голос... йому не віриться, що вона ніколи не буде уже тут стояти, не буде з ним розмовляти, не буде просити його прочитати якісь вірші... що не торкатиметься рукою води, не сміятиметься від щастя.

- Це буде груша, - каже Євген, торкаючись листя дерева, бруньок чиїх вони не так давно торкалися із Христею.

- Ненавиджу, ненавиджу усе! Цей світ проклинаю! Проклинаю цей вітер, це сонце, небо, усе проклинаю зате, що вони є, а тебе немає, - сльози душать його. - Її немає. Вона там, в темноті, у землі, по якій вони ходять, ті, що її убили. Кляну вас! Кляну вас! Чому вони живі, а вона... моя... мертва? Її молоде тіло точить хробак. Чому її таку молоду положили в могилу? Чому? Через що мене вбиваєте, Господи? Через що? Скажіть мені! Благаю скажіть. Краще б це був я, але не вона, не моя донечка, не та, котру так люблю. Їй треба було жити, треба було радіти цьому всьому, що я так зараз ненавиджу і, що буду знов любити, коли мине час, мине біль нестерпний. І я себе ненавидітиму через те, що він пройде, що він не так важко впиватиметься в груди.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍