Олена Воля - І буде життя, Олена Воля

В Святошинському будинку-інтернаті було тихо. Дітвора висипала на подвір'я. Старші хлопці ганяли футбол, менші чатували на випадкового м'яча, коли той вилітав за межі поля. Це було для них шансом хоч якось взяти участь у грі. Найспритніші одразу ставали в команду. Навіть коли отримували від старших прочуханку за те, що плутаються під ногами, вони вперто продовжували набувати досвіду.

Дівчатка гралися на площадці. Одні малювали щось крейдою, інші збирали квіти і листочки. П'ятеро найстарших дівчат років чотирнадцяти сиділи в альтанці. Сьогодні у них майстер-клас по плетінню косичок.

− Зоряно, а Ви будете приходити до нас після народження малюка? − відірвалася від свого заняття рудоволоса дівчина з ластовинням на носі.

− Ну, не зразу, − пряме запитання трішки спантеличило жінку. − Розумієш, Світланко, є таке поняття як декретна відпустка. Мати може займатися своїм дитям до трьох років і не працювати на основній роботі.

− О, то нас уже тут не буде, коли Ви повернетеся зі своєї відпустки, − сумно підкреслила Світланка.

− Ми вже будемо здобувати собі професію, − втрутилася в розмову білявка. − І самі зможемо навідатися до Зоряни.

− Точно, − весело додала зеленоока дівчина з короткою стрижкою. − Ми зможемо навіть гуляти з малюком.

− Ой, дівчата, − посміхнулася Зоряна. − Будете мені за няньок.

− Ну-мо, красуні, показуйте свої роботи, − брейдер Аліна підійшла до манекенів. − Чудово! Попрактикуйтесь ще на справжньому волоссі. Але майте на увазі, що без спеціального гелю волосся не буде таким гладеньким і слухняним. Зробите фото і Зоряна мені перешле ваші роботи.

− Дівчата, давайте подякуємо майстрині Аліні за таку прекрасну зустріч, − Зоряна піднялася, щоб провести майстриню по плетінню кіс.

Сьогодні й справді видався чудовий візит. Її підопічні отримали корисні навички. Можливо, котрась навіть зацікавиться спеціальністю і захоче працювати у цьому напрямку. А що, справа актуальна і досить прибуткова. Зоряна уже чотири роки займається підтримкою цих дівчат. Це саме той патронаж, який підтримав її чоловік. Звичайно, усі її ідеї Артур схвалював і намагався допомогти чим зможе. Однак її заявку про створення будинку сімейного типу відхилив без вагань. Одна справа бачитися з дітьми, навчати їх, проводити з ними деякий час, а інша − брати на себе цілодобову відповідальність за життя та здоров'я практично сформованих особистостей. Артур часто бував у відрядженнях і не хотів покладати такий вантаж на плечі дружини. Та й про своїх дітей мріяв. Тільки Зоряні все було ніколи та й не на часі...

Звістка про вагітність спершу збентежила жінку. У неї ще було досить незавершених справ. Поговоривши з сестрою, яка на той час була вагітною втретє, збагнула про свою велику місію. Адже виносити, народити і виховати дитину − це справа на покоління. Якщо Бог дає такий шанс, потрібно радіти і триматися за нього.

Для Зоряни найважчим було розповісти про свою новину вихованкам. Дівчата-підлітки були досить вразливими. Мало того, що період нестабільного настрою, та ще й росли без материнської ласки. Вони довірилися Зоряні далеко не на початках їхніх зустрічей.

Спершу дівчата не могли зрозуміти, ким для них приходиться ця жінка. Виховательки є в інтернаті, вони піклуються і проводять з ними кожен день. Були випадки, що приходили сімейні пари та й всиновлювали когось із дітей. Але здебільшого цікавились найменшими. А ось ця весела жіночка ніби в подруги набивається, точніше у порадниці. Однак кожна нова зустріч зближувала дівчат із відкритою Зоряною, яка усім серцем прагнула підбадьорити їх. Спілкування на дівочі теми, обговорення бажань. Зоряна вчила дівчат мріяти, сміливо фантазувати. Згодом почала підключати різні методи знайомства з практичним життям. Навіть шукала спеціалістів різноманітних професій, які могли зацікавити дівчаток і вже чогось навчити.

Всі побоювання Зоряни стосовно реакції на її вагітність розвіялися, коли дівчата почали пропонувати імена для майбутнього малюка. Їм дуже хотілося, щоб це була дівчинка. Тож почали з нетерпінням чекати підтвердження своїх припущень.

Зоряна не хотіла прощатися зі своїми підопічними. Зрозуміло, що вона не зможе бути поряд найближчий рік чи навіть два. Тому почала шукати когось собі на підміну. Кандидаток було небагато. Велику надію жінка покладала на Міланину знайому. Сестра порекомендувала Інну, яка за фахом була психологом, а працювала організатором дитячих свят. Інна малою теж була в дитячому будинку, поки не усиновили. Тому як ніхто розуміла життя дівчат у інтернаті.

Все буде добре. Цими словами Мілана підбадьорювала щоразу Зоряну, як тільки та починала наводити різноманітні приклади недбалого поводження з дитячими серцями. Все буде добре. Говорила сама собі Зоряна. І вкорінювалася у своїй вірі.