Солен Ніра - В обмін на кохання, Солен Ніра

Леді Естель зітхнула так, ніби носила цю драму замість капелюшка.

— І що тепер? — запитала вона. — Ви вийдете заміж, і всі зроблять вигляд, що цього всього не було?

— Ні, — сказала я. — Але ми і не зробимо вигляд, що не знайшли щось справжнє у всьому цьому цирку.

Тиша. Софі роздратовано зиркнула на кожного присутнього, потім розвернулась, підняла підбори й… зачепилась за килим. Її «ефектне» виходження завершилось невеликим кульбітом і реплікою:

— Прокляті багаті родини. Навіть килими проти мене.

Вона пішла.

Леді Естель встала, повільно підійшла до мене й, на моє здивування, легенько доторкнулась до плеча.

— Якщо ти збрешеш йому ще раз, я особисто влаштую весілля з Софі. Але якщо все, що ти сказала — правда… То хай буде. — Вона подивилась на сина. — Але я залишаюсь проти.

І пішла з тією самою гідністю, з якою Софі падала.

Я обернулась до Лукоса. Він мовчав. Потім повільно потягнувся за моєю рукою і сказав:

— Що скажеш, якщо ми зараз підемо в парк, як звичайні люди, і вип’ємо кави?

— І зробимо вигляд, що це було перше побачення? — уточнила я.

— Саме так. Але без цукрової вати цього разу.

— Не обіцяю.

І ми пішли.
Ми з Лукосом встигли зробити рівно три ковтки кави на лавці біля парку, коли навпроти з’явилася жінка в яскраво-фіолетовому пальті, яке, здавалося, спеціально пошито для того, аби його помітили з космосу.

— Белла! — голос пролунав, як дзвін. Я ледве не вилила каву собі на коліна.

— Мамо? — підвелася я, збентежено озираючись. — Що ти тут робиш?

— Що я тут роблю? — перепитала вона, підходячи ближче. — Я рятую свою дитину з лап аристократичної секти, ось що я роблю!

— Це не секта… — пробурмотіла я, поглядаючи на Лукоса.

— А ще й з цим... сидиш! — Вона закопилила губу. — Та він же з тебе душу витягне своїм поглядом! Боже, Белло, ти ж нормальна була!

— Мамо, прошу…

— Я знала, що ця вся історія погано закінчиться. Щойно твоя “робота” перетворилась на життя в особняку з лакеями, я вже відчула, що запахло пихою! — Вона обернулась, і тут, мов за сценарієм, з’явилася леді Естель.

У сірому пальті, з ідеально укладеним волоссям і таким виразом обличчя, ніби вона щойно вийшла з театру, де грала саму себе.

— Ви — мати? — холодно запитала вона, поглядаючи на жінку в фіолетовому.

— Так, і я тут, щоб забрати Беллу. І я б радила вам триматися подалі від неї, бо ваш світ — це павутиння брехні й драм.

— Я могла б відповісти, що ваш світ — це базар і дешеві емоції, — леді Естель злегка нахилила голову. — Але я не тут, щоб образити вас. Я тут, щоб нагадати, що ми теж проти цього шлюбу.

Ми з Лукосом завмерли. Дві матері. Дві стихії. Фіолетова буря та холодна буря в перлах.

— Нарешті в чомусь погодимось, — мамин голос трохи стих, але лишався твердим. — Белла заслуговує на нормальне життя, а не це шоу.

— І мій син теж, — тихо сказала леді Естель. — Але, схоже, ми не можемо їх зупинити.

— Але можемо зробити так, щоб вони знали: ми не погоджуємось, — сказала мама, складаючи руки на грудях.

— І що далі? — я зітхнула.

Обидві жінки подивились на мене з таким єдиним поглядом, що я майже злякалася.

— А далі, дитино, — сказала мама, — ти йдеш додому. На вечерю. Без принців і перлів.

— І без скандалів, — додала леді Естель. — Сьогодні.

Леді Естель запросила маму в дім і я вже знала, що ці дві жінки зараз створять план, як викрасти мене або відмовити Лукоса. Не можна залишати їх наодинці.

— Ще й погоджуються… — пробурмотіла я. — Це гірше, ніж весілля з примусу.

Лукос взяв мене за руку.

— Ми переживемо. Хочеш завтра втекти в інше місто?

— Хочу. Але спочатку — вечеря з двома бурями.

Він усміхнувся.

— Головне, не садити їх поряд.
Я завжди думала, що найбільше драми в житті — це несподівана прища перед побаченням або коли каву розливають на білу сорочку. А потім моя мама приїхала на весілля.

— Яка красива ця вілла… — сказала вона, дивлячись навколо, — …як для пастки.

— Мамо…

— Доню, це не дім — це декорації до фільму, в якому тебе врешті з’їдять з соусом із шампанського.

— Мамо!

Вона обійняла мене міцно, вдихаючи повітря з таким виразом, ніби тут пахне змовою і лаком для багатих.

А потім з’явилась леді Естель.

— Ви, мабуть, Марта? — сказала вона так холодно, що я миттєво відчула, як мої пори замерзають.

— Так. А ви — мати хлопця, що збирається втягнути мою дочку у ваше гніздо павуків?

— Ми називаємо це “родинною резиденцією”.

— У вас тут навіть повітря снобістю просочене, — відповіла мама і знову обійняла мене. — Доню, ми їдемо.

— Нікуди вона не їде, — втрутилась леді Естель. — Принаймні не до того, як ми з’ясуємо, хто з нас сильніша.

Мені захотілось сховатися під столом.

— Добре, — сказала мама. — Тоді граємо по-вашому.

І почалось.

На наступний ранок пропали тюльпани для арки.

— Вони просто… зникли, — розгублено пояснювала флористка. — Як привиди!

— А хтось вчора не питав, чи є у нас кактуси замість квітів? — невинно сказала служниця, дивлячись у бік Марти.

Потім зіпсувалась розсадка гостей. Містер Гектор мав сидіти поруч із пастором, а опинився з дівчиною, яка думала, що “наречена” — це посада на конкурс.

А на репетиції церемонії, хтось (не будемо тикати пальцем, але у когось була сумка з написом “Я проти”) випадково перекинув шампанське на леді Естель.

— Я думала, це вода, — сказала мама, навіть не намагаючись вдавати жаль.

— І я думала, що ваша дочка не буде видавати себе за чужу особу, але ж… — парирувала леді Естель.

Мама лише пирхнула.

— Багаті ви, звісно, багаті. Але совість — це те, чого у вас ніколи не було на аукціоні.

— У нас є стилісти, якщо ви не помітили, — прошепотіла леді Естель крізь зуби. — А у вас — бойовий настрій і кросівки.