П'єр Адо - Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи

цілковито раціональної дії та приведення у відповідність засобів та цілей. Цей принцип економії матиме великий вплив на філософські та наукові уявлення про спосіб дії природи аж до XX століття. З уточненнями та модифікаціями він навіть буде введений у XVII та XVIII століттях, у механічну фізику у вигляді принципу найменшої дії, відповідно до якого у природі оптимальна дія реалізується із мінімумом затрат. Ферма, Ляйбніц, Мопертюі та, у XIX столітті, Гамільтон, запропонували різні формулювання цього принципу[634]. Мопертюі формулює його наступним чином: «Коли у Природі відбувається якась зміна, кількість дії, використаної для цієї зміни, завжди є якомога меншою»[635]. Це формулювання Мопертюі викликало суперечку за участі Вольтера, який його жорстко критикував, та Ойлера, який його запекло захищав. Мопертюі наголошував метафізичну важливість цього принципу: Творець завжди у наймудріший, а отже, у найекономніший спосіб використовує свою могутність. Водночас, цей підхід наражається на фундаментальне заперечення: чому потрібно приймати, що могутність Бога чи Природи обмежені економією?

Принцип економії має наслідком, також, принцип безперервності: ні забагато (отже, без непотрібних повторів), ні замало (отже, без браку окремих ланок)[636]. Природа, таким чином, розвивається без порушення зв’язку від неживих істот до тварин через рослини, проте у настільки безперервний спосіб, що дуже важко визначити кордони, що відділяють різні групи і, подекуди, важко зрозуміти, до якої групи належить та чи та істота[637]. Ляйбніц формулює принцип безперервності наступним чином:

Ніщо не робиться відразу. Це одна з моїх найбільших та найперевіреніших максим — природа ніколи не робить стрибків. Саме це я називав законом безперервності, кажучи про нього у перших «Новинах Республіки учених»; вжиток згаданого закону є дуже важливим у фізиці[638].

Платон вже наголошував необхідність існування посередників між різними елементами[639]. Цей принцип безперервності та повноти, разом із пов’язаною з ним ідеєю «ланцюга істот», відігравав дуже важливу роль в історії філософії та біології аж до XVIII століття, як показав Артур О. Лавджой[640].

У аристотелівській перспективі певна кількість функцій є необхідною для життя кожного виду: харчування, пересування, відтворення, захист, дихання тощо. Задля забезпечення цих функцій кожен вид наділений певного сумою засобів. Природа різноманітна у наділенні кожного виду цими засобами, проте у такий спосіб, що сума завжди залишається незмінною. Якщо вона ліквідує чи зменшує певні засоби для реалізації певної функції, вона зобов’язана надати чи збільшити інші засоби. Цей принцип компенсації міг би називатися принципом рівноваги або ж принципом повноти, у тому сенсі, що кожен різновид повинен мати повноту засобів, необхідних для виконання життєвих функцій та продукування самодостатніх організмів.

Тварини, яким природа не дала рогів, — каже Аристотель, — отримали від неї інші засоби захисту, наприклад, швидкість у коней, величина тіла у верблюдів.

Те, що природа відбирає від зубів, вона віддає рогам, а їжа, призначена для зубів, використовується для росту рогів[641].

Цікаво зазначити, що Плотин повертається до цієї ідеї, він каже, що коли тварина більше не має засобів вижити, тоді, у вигляді компенсації, з’являються нігті, кігті та гострі зуби[642]. Проте у Плотина ця компенсація закладається вже на рівні Ідеї кожного виду. Ідеальні форми, прототипи, різні види справді зазнають деградації щодо ідеальної Форми, досконалого Прототипу Живої істоти у собі, адже вони партикуляризуються. Наслідком цієї деградації є та чи інша нестача, що потребує компенсації: сума надлишків та нестач має бути збалансованою.

Постульований Аристотелем принцип компенсації є наслідком встановленого Платоном в «Тімеї» конфлікту між схильністю природи реалізувати мету у найкращий із можливих способів та матеріальною необхідністю, що їй перешкоджає[643]. Економія, таким чином, є знаком певної слабкості та бідності, спровокованої спротивом матерії. Природа відтак намагається реалізувати найкраще за певних обставин. Якщо вона має кілька можливостей, то вона обирає найліпшу.

Принцип компенсації буде все ще актуальним на початку XIX століття. Говорячи про зоологічну філософію Жофруа Сен-Ілера Ґьоте зазначає, що Природа зациклена на кошторисі: вона вважає себе вільною робити витрати за певними статтями, проте нічого не змінює у загальній сумі. Якщо вона у одному потратила забагато, то зобов’язана зекономити на чомусь іншому[644]. Цілковито у дусі Аристотеля! Це уявлення, між іншим, відповідає ідеї збалансованості органів, про яку говорить Жофруа Сен-Ілер, з огляду на єдиний план структури, спільний всім тваринам[645].

Таке уявлення про єдиний план структури вже використовувалося у XVIII столітті Бюффоном, Мопертюі, Робіне та Боне[646]. Первісний прототип є, згідно з цим уявленням, моделлю всіх природних утворень та робить можливою думку, наприклад у Жана-Батіста Робіне, що існує тотальна безперервність між усіма царствами природи.

Камінь, дуб, кінь, мавпа, людина є послідовними варіаціями прототипу, що почав реалізуватися через найменші з можливих елементи[647].

З огляду на це уявлення про численні варіації єдиної теми принцип економії виявляється врятованим тією мірою, якою природа залишається вірною якійсь фундаментальній моделі.

Можна було б, також, сказати, що відтоді, як природа знайшла якийсь успішний рецепт чи якусь успішну модель, вона її дотримується. Сучасна біологія деколи допускає розмірковування такого жанру. Франсуа Жакоб, наприклад, пише:

Попри різноманітність форм та варіанти реалізацій, всі організми використовують ті самі матеріали для здійснення схожих реакцій. Отже маємо погодитися, що знайшовши одного разу рецепт, який виявився найкращим, природа дотримується його у перебігу еволюції[648].

У астрономів, наприклад Мішеля Касе, можна знайти аналогічні уявлення:

Видається, що природа запропонувала собі кілька моделей, що їх вона відтворює всюди та без перепочинку, кілька позачасових правил, що їх вона вводить у свою універсальну практику. Вона безперервно повторюється аж доти, доки певні цілі не будуть досягнуті[649].

Усі ці принципи, що є лише варіаціями аристотелівського принципу економії, означають, на мій погляд, встановлення a priori раціонального порядку природи, якоїсь її відповідності закону. Вітґенштайн писав у «Зошитах»: «Ось велика проблема, навколо якої обертається все, що я писав: чи існує a priori порядок у світі та, якщо так, то у чому він полягає?»[650]. І, говорячи цього разу про всі можливі формулювання принципу економії, він зазначає: «усі ці закони, як от закон достатньої підстави, безперервності в природі, найменших затрат у природі тощо, є апріорними поглядами на можливість формування наукових законів»[651]. Або ще: «Ми передбачаємо й неодмінне існування якогось «закону найменшої дії», ще як навіть добре не знаємо, що