Кала Тор - Потраплянка з Харкова , Кала Тор

Коли я закінчила, настала коротка тиша. Вона не була незручна — радше насичена, як грозове небо перед бурею.

І раптом Генрі, не сказавши ні слова, взяв мої руки у свої. Його дотик був теплим, заспокійливим, і, коли він нахилився та м’яко торкнувся губами моїх пальців, я відчула, як у грудях розливається щось схоже на полегшення.

— Дякую за чесність, — тихо мовив він. Його голос був глибокий, упевнений.

Він на мить замислився, а потім додав:

— Я спробую дізнатися більше. Якщо ця ситуація справді існує, я це з’ясую.

Його слова не були обіцянкою — радше твердженням, фактом, який не потребував доказів. І я знала, що якщо хтось і здатен розплутати цей клубок, то це Генрі.

Решту шляху ми говорили про природу. Про картини, які можна було б написати, надихнувшись цими краєвидами. Його голос був рівним, спокійним. І мені з ним було добре. Спокійно.

Від нього більше не віяло тією нестримністю, що колись хвилювала, запалювала. Той трепет, що колись відчувався в кожному русі, поступово згас, розчинившись у буденності. І ні, мені не було шкода. Я завжди цінувала передбачуваність — відчуття впевненості у завтрашньому дні. Любила, коли все йде за планом, коли події розгортаються чітко, без несподіванок, коли стабільність стає надійною опорою, а не тінню рутини.