Кала Тор - Потраплянка з Харкова , Кала Тор

Розділ 25.

Я сиділа, задумливо крутячи в пальцях гребінець, а в голові не вщухали думки. Відчуття, що мною знову хтось маніпулював, викликало роздратування, змішане з неприємним присмаком розгубленості. Я підвела погляд на Кет, яка, схрестивши руки на грудях, спостерігала за мною з легким прищуром. 

— А ви думали, що це природно? — її усмішка була загадковою, наче вона знала щось більше, ніж хотіла сказати. 

Я підвела брову, намагаючись вловити підтекст. 

— Кет, а як ти думаєш, Фредерік розумів, що з ним коїться? 

Вона кивнула, не вагаючись. 

— А міг протистояти

–Ні

— А міг це розірвати сам?

— Так.

Я напружено стиснула пальці, відчуваючи, як у грудях розливається неспокій.

— Тоді чому він цього не зробив?

Кет злегка знизала плечима, але відповідь уже вирувала в мені підказкою інтуїції. Фредерік веде свою гру, вправно розставляючи фігури на шахівниці життя, спрямовуючи їх туди, куди йому вигідно. Але нічого. Час був на моєму боці. А він, як відомо, здатен відкривати всі карти — повільно, невблаганно, карта за картою. 

Коли мені повідомили, що Генрі прибув на сніданок, я відчула, як холодок пробіг по спині. Щось важливе… Що ж я забула? І раптом — різке усвідомлення: сьогодні ж мала бути поїздка в одне з поселень! Якимось дивним чином ця думка повністю вилетіла з голови, розчинилася в хаосі, який оселився всередині. І винен у цьому був він. 

Фредерік. 

Його присутність витісняла решту думок, немов магніт, що притягує металевий пил, залишаючи після себе лише порожнечу. З ним не можна було розслабитися, не можна було дати собі слабину — він діяв тонко, майже непомітно, змушуючи свідомість блукати манівцями. 

Перш ніж піти до столу, я зайшла до кабінету. Потрібно було бодай кілька хвилин тиші, щоб вирівняти подих, зібратися з думками, перебрати нотатки й розкласти в голові все по поличках. Я відкрила нотатник, пробіглася очима по записах, намагаючись повернути собі контроль над реальністю. Кожен пункт у списку здавався тепер дрібницею, що мерехтіла на краю свідомості, ледь помітною через тінь, яку накидав на мене Фредерік. 

Я змусила себе зосередитися. Сніданок міг зачекати. Але мій спокій — ні.

— Так, ось, ще ж огляд ґрунту треба зробити, — пробурмотіла собі під ніс, заглядаючи в сторінку з планами. Я замислилася, коли ж домовитися про зустріч, щоб усе встигнути. А потім вирішила: краще запитати у Фредеріка, коли йому зручно, і відправити Грека з запискою до містера Фостера. Вдихнула — голова знову працює чітко, порядок відновлено. Тепер можна й снідати.За столом мене чекала картина варта пензля майстра: двоє чоловіків сидять мовчки, кожен із власними думками, що застигли між ними, як невидимий лід. Стіл накритий на трьох, а атмосфера — мов перед бурею. Я не збиралася підлаштовуватися під їхній дивний мовчазний дуельний кодекс, тож пішла до кухні.

— Селін, хтось уже снідав? — запитала, хоча вже знала відповідь.

— Ні, міледі, ще не встигли.

Я глибоко зітхнула, намагаючись прогнати непрохану втому, що оселилася десь між плечима. Самостійно взяла прибори, неквапливо розставила їх на столі, розгладжуючи серветки, ніби цей ритуал міг повернути мені контроль над ситуацією. Попросила Селін покликати всіх і, поки вони збиралися, ще раз перевірила, чи все на своїх місцях. Тільки коли остання тарілка зайняла своє місце, я дозволила собі ненадовго завмерти, спостерігаючи, як поступово наповнюється кімната.

Дівчата принесли ще кілька страв, і ми почали снідати, без жодного звуку. Тільки звуки столових приборів і тихе шурхотіння тканини.

Напруга зависла в повітрі, тож я вирішила її розрядити. Заговорила з Греком і Грогом про господарство — безпрограшний варіант, адже вони могли говорити про це годинами. Почала жартувати над любов’ю Грека до експериментів із рослинами — їхні кумедні результати завжди ставали приводом для дружніх підколів.

Кет підхопила ініціативу, й сніданок закінчився, як завжди, реготом. Лише двоє персон залишилися осторонь, але мене це не турбувало — вони, зрештою, птахи перелітні.

Перед від’їздом я нагадала Фредеріку про його обіцянку, розповіла про місце зустрічі й передала право самостійно вирішувати час і спосіб сповіщення іншої сторони.

Фредерік, мовчки слухаючи, кивнув. Його погляд був так само важкий, як і до цього, але не виказував нічого конкретного.

Дорога була спокійною, майже медитативною. Генрі довго мовчав, аж доки не витримав:

— Фредерік усе ще в твоєму домі.

Я зробила вигляд, що не чула. Спочатку хотіла обійти тему, але потім вирішила: усі стосунки — любовні, дружні чи партнерські — мають будуватися на чесності.

Я глибоко вдихнула, збираючись із думками, і почала розповідь. Кожне слово злітало з моїх вуст зважено, обережно, ніби я торкалася ниток хиткого полотна, що переплітало всі події останніх місяців. Я описала, як усе почалося, як поступово Фредерік увійшов у моє життя, як його присутність стала незримим, але відчутним магнітом, що змушував мене вагатися, аналізувати, шукати відповіді на запитання, яких я навіть не встигала сформулювати.

Поцілунки я залишила поза увагою. Вони здавалися не більше ніж дрібницею у великій мозаїці, деталлю, яка не мала значення перед масштабом того, що відбувалося насправді. Важливішими були інші речі: його загадкові натяки, вчинки, які видавали в ньому стратега.

Я поділилася своїми сумнівами, своїми здогадками про те, що його мотиви далеко не такі прості, як здається на перший погляд. Чим більше я говорила, тим більше відчувала, що кожне слово допомагає скласти розрізнені шматочки пазла в єдину картину.

Генрі слухав мовчки, уважно, не перебиваючи жодного разу. Його погляд залишався спокійним, але я бачила, як напружилася лінія його щелепи, як пальці ледь помітно стиснулися. Він ніколи не виявляв емоцій відкрито, але я знала його достатньо добре, щоб зрозуміти: він уже аналізує сказане, вибудовує власні висновки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍