Кала Тор - Потраплянка з Харкова , Кала Тор

Розділ 26.

У нас все вийшло досконало. Коли очікування справджуються на всі сто відсотків, це дарує такий неймовірний заряд енергії, що здається — нічого у світі не може бути потужнішою рушійною силою. Це відчуття окрилює, змушує серце битися частіше, а думки — сміливіше мріяти про нові звершення. 

Додому ми поверталися виснажені, але щасливі. У кожному русі відчувалася приємна втома, а в грудях розливалося солодке тепло виконаного обов’язку. День видався довгим, сповненим викликів, але кожна мить була варта зусиль. Тепер залишалося лише одне — впасти у ліжко й дозволити собі кілька годин безтурботного спокою, перш ніж новий день знову покличе вперед.

Десь посеред дороги я перебралася ближче до Генрі, схилила голову й непомітно для себе поринула у дрімоту. Свідомість розчинилася в тиші, у ритмі коліс, що легко гойдали нас вперед.

Прокинулася я від дивного відчуття — ніби повітря під ногами, ніби земля втратила свій твердий ґрунт. Відкрила очі й зрозуміла: Генрі несе мене на руках, обережно ступаючи по кам’янистій доріжці до будинку.

— Ти можеш мене відпустити, — пробурмотіла я, голос ще сонний, теплий. — Я вже прокинулася. І взагалі, я не така вже й пір’їнка.

Генрі зупинився на порозі, ніби вагаючись, чи варто зробити ще один крок. Його губи ледь смикнулися в усмішці — стриманій, майже непомітній, проте очі залишалися серйозними, зосередженими, пронизливими, ніби намагалися зазирнути глибше, побачити щось більше, ніж я дозволяла. 

— Не хочу відпускати тебе, Міліндо, — його голос був м’яким, майже шепотом, але в ньому бриніло щось таке, від чого серце на мить зупинилося. — Ти моя. Дозволь і мені бути твоїм… хоча б лицарем. 

Я напружилася, вже готуючи гостру відповідь, щось колюче, що могло б повернути нас у звичні межі, не дозволити цій близькості стати чимось більшим. Але він випередив мене: 

— Я обіцяв, що не буду тиснути. А обіцянок я дотримуюсь. 

У його словах було щось невловимо ніжне, щось, що розчиняло мій захист швидше, ніж я встигала звести його знову. І я зрозуміла — цього разу мені доведеться бути чесною перед собою.

Він заніс мене до будинку, впевнено, без поспіху, і тільки всередині поставив на ноги, опустивши на софу. Легкий дотик до губ, як дотик метелика до пелюстки, і він зник, залишивши за собою лише аромат ночі та невиразний післясмак недомовленості.

Я ще кілька хвилин сиділа, намагаючись зібрати думки докупи, поки не відчула, як на мені застигає важкий, обпікаючий погляд.

— Ну що, Міліндо? — розірвав тишу голос, у якому гіркота змішалася з отруйним єхидством. — Як воно, зранку цілувати одного, а ввечері — іншого? Вже визначилася, хто з нас достойніший?

Я повільно повернула голову. Фредерік стояв, спершись об одвірок, руки схрещені на грудях, очі звужені, блиск в них гострий, мов клинок.

Всередині мене щось стиснулося, але я не дозволила цьому відобразитися на обличчі.

— О, знаєш, — промовила я, ліниво потягнувшись, ніби це був просто ще один вечір, — за все своє сімейне життя я не бачила таких драматичних сцен. А ти, дорогий мій, за якісь кілька днів відбив у мене будь-яку охоту заводити ще якесь сімейне життя.

Я позіхнула, демонстративно розтягуючи цей жест, і, не глянувши на нього більше, розвернулася і пішла до своєї кімнати.

Прийде чи не прийде? Ось у чому питання. 

Я нервово вслуховувалася у тишу, яка здавалася майже відчутною. Він уже знає, що зв’язок розірвано. Знає, що я це розумію. І тепер переді мною постає інше питання: наскільки далеко заходить його цинізм? 

Чи вистачить йому нахабства з’явитися, ніби нічого не сталося? Чи вистачить самовладання поглянути мені в очі й зіграти роль людини, якій є що сказати? Або ж він просто зникне, розчиниться у своїх іграх, залишивши мене з черговим запитанням без відповіді? 

Відповідь не змусила себе чекати.

Цинізму виявилося багато.

Двері тихо відчинилися. Кроки, впевнені, повільні, розсипалися по підлозі, ніби він знав, що йому тут є місце. Ліжко легенько прогнулося під його вагою.

— Хотілося б думати про тебе краще… — я глянула на нього з-під вій, ледь схиливши голову. У моєму голосі прозвучала ніжна насмішка, ледь відчутна гра. — Але ні.

Я зітхнула й усміхнулася куточком губ.

— Самовпевнений індик.

Фредерік і не ворухнувся, розтягнувшись на моєму ліжку, мов у себе вдома. Його погляд все ще був прикутим до стелі, наче там приховані відповіді на всі його запитання.

Я повільно підвелася, сіла на стілець, уперши лікті в підлокітники, і сплела пальці в замок.

— Може, хоч спробуєш зберегти хоча б якийсь відсоток моєї поваги? — я навмисне повільно промовила кожне слово, змушуючи їх падати важко, мов краплі воску. — Тож скажи прямо, що тобі від мене потрібно?

Фредерік нарешті поворухнувся, перевів погляд на мене, ніби тільки зараз визнав мою присутність.

— Знаєш, краще, коли використовуєш відвагу і слова, — продовжила я, відкинувшись на спинку стільця. — Просто ставиш запитання відкрито. І уяви собі — люди частіше всього відповідають чесно.

Я підняла брови, чекаючи.

— Що тобі від мене потрібно?

— Зараз — він протягнув це слово так розважливо, що я ледь стрималася, щоб не закотити очі. — Зараз мені потрібно дізнатися, що це за мова, і як перекладається слово...

Він зробив паузу, витримав драматичну тишу, потім вимовив це слово так загадково, ніби вимовляв давнє закляття:

— ВАдим.

Я не витримала. Засміялася так, що навіть мої плечі здригнулися від цього безтурботного, незапланованого вибуху. Сміх вирвався з мене, мов струмінь, який заливає все навколо теплом і світлом.

— Серйозно? — я вирішила трохи пограти, навела туману, випрямилася і проникливо глянула на нього. — Чесно скажи, що ти збираєшся робити з цією інформацією?

— Нічого, — в його голосі була незворушна впевненість. — Вона особисто для мене.

— Ага, повірю, — я хмикнула. — Добре, слухай уважно. "Вадим" — це ім'я. Чоловіче. У перекладі означає "привабливий", наскільки я пам’ятаю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍