Ірен Кларк - Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк

Ми піднялися на другий поверх, де розмістили боулінг і ресторан. І тут мене чекав сюрприз: компанія чоловіків із пивними кухлями, які мирно засідали за столом у барі. Льошка впевнено попрямував до них, а один із чоловіків, повернувшись, невдоволено протягнув:

— Ну, нарешті…

Я стримано зиркнула на Льошку. Дівчат у їхньому тісному чоловічому гуртку не передбачалося, тож питання «навіщо я тут?» було більш ніж доречним. Очевидно, його почуття турботи почало виходити з берегів і перетворювалося на цунамі.

— Знайомтеся, — він назвав чоловіків за іменами (які вилетіли з голови ще до того, як прозвучали), а потім представив мене: — Це Єва. Рекомендую бути з нею ввічливими.

Чоловіки розглядали мене з цікавістю, як рідкісний експонат. Найстаршому на вигляд було років сорок, решта — ровесники Льошки. Сам він підморгнув мені й блиснув усмішкою.

На пропозицію випити пива він раптом відмовився, а потім потягнув мене до боулінгу. Я в цьому розбиралася приблизно як у квантовій фізиці, тому Льошка радо взяв на себе роль учителя. При цьому не втрачав нагоди доторкнутися до моєї руки, плеча, а то й обхопити за талію. Усе це, можливо, було суто дружнім жестом, але мені вистачило хвилин десяти, щоб почати подумки жалкувати про рішення вийти з дому.

Романи мене не цікавили, особливо після мого останнього шлюбу. Андрій не рахується, це був зовсім інший випадок. Моє життя зараз вкладалося в просту філософію «проживемо абияк», і зайві складнощі були мені ні до чого.

«За що мені ще й це, Господи?» — подумки благала я, зводячи очі до стелі.

«Відчепись», — відповів Господь. Ну, дякую за підтримку.

— Зав’язуй до мене тулитися, — зрештою не витримала я.

— Зав’язуй соватися, — спокійно відповів він, стискаючи моє плече.

Може, він вважав своїм обов’язком витягти мене із  депресії. А може, просто хотів тримати на виду для якихось, тільки йому відомих цілей. Але що одне, що друге — мені не подобалося однаково.

Незабаром до нас приєдналися його друзі. Я старанно захоплювалася їхньою спритністю, а вони — моєю. Щоправда, скоріше з ввічливості, бо мої успіхи в боулінгу були такими ж вражаючими, як у черепахи в марафоні.

Коли Льошка з приятелем пішли по пиво, один товстун раптом запитав:

— Давно ви з ним?

— Давно що? — уточнила я.

— Ну… ти ж його дівчина?

— Взагалі-то ми родичі. Він мій брат.

— Це як? — він виглядав так, ніби я тільки що повідомила йому, що Земля пласка.

— У людей бувають брати і сестри, ти не в курсі?

— Чув… Але зачекай… — він задумався. Надовго.

Я скористалася моментом і зайняла місце подалі від компанії. А товстун раптом ожив і почав щось гаряче пояснювати друзям. Вони час від часу косилися на мене з неприхованим подивом.

Льошка, який повернувся, сів поруч і всміхнувся:

— Дружба не склалася?

— По-моєму, вони ідіоти.

— По-моєму, теж. Але ж треба з кимось пити пиво в суботу ввечері. Будь простіше.

— Не буду. І тягнутися до мене теж не треба.

— Я платонічно.

— У мене алергія на платонічно.

— Щось ти підозріло часто це повторюєш. Ніби я тобі освідчуюся. Я пам’ятаю, що в тебе велике кохання. По-твоєму, я теж ідіот?

— Може, й ні, але виглядаєш так само. Як і твої друзі, до речі. Навіщо ти тягаєш мене за собою?

— Хочеш поговорити відверто?

— Не хочу, але тобі ж все одно.

— Ну от і добре. Поїхали звідси.

Він попрощався з чоловіками, я просто махнула рукою, навіть не намагаючись зробити це привітно, і ми залишили їх без нашої дорогоцінної компанії. Льошка виїхав зі стоянки й рушив по вулиці. Я вирішила не запитувати, куди ми прямуємо. Та й навіщо? У мене і без того настрій був нижче плінтуса, а перспектива вести світську бесіду взагалі не тішила. Я вже пошкодувала, що відповіла на дзвінок.

Але, на жаль, мовчанка мене не врятувала. Йому, схоже, терміново потрібно було потріпати язиком.

— Я так розумію, що у вас відбулася велика розмова з Громом? Чи ти пробачити не можеш хлопцеві його минулі гріхи?

— Ой, ну ось зараз все кину й почну тобі розповідати, — буркнула я, злитися слід було на себе, але простіше було зірватися на ньому. До чого ця розмова? І так на душі шкребуть кішки, та ще й цвяхами.

— Ясно, — хмикнув він. — Щастя тобі на фіг не треба. Страждати ж куди приємніше. Ну і його змусити помучитися теж весело.

Я вже відкрила рот, щоб послати його в напрямку далекої пішої подорожі, коли раптом у дзеркалі заднього виду помітила джип. Він тримався від нас на значній відстані, але, схоже, слідував за нами.

— Звідки він узявся? — пробурмотіла я. Ми їхали тією ж дорогою, якою недавно проїжджали, і поява супроводу мені зовсім не подобалася.

— Ну, їде собі людина, — байдуже відгукнувся Маршал. — Може, в магазин за хлібом.

— Ага, тільки от за нами. Ну що, цього разу роздавати стусани не плануєш?

— Та ну, ліньки. Якщо він справді по нашу душу, то явно без злодійських намірів.

— І звідки така геніальна аналітика?

— Виявив інтерес до хлопця, який за нами містом катався. Виявилося, він з охоронної контори. Ми сьогодні зустрілися й трохи поспілкувалися.

— Уявляю… — фиркнула я.

— Та ні, цілком мирно. Виявилося, що хтось дуже перейнявся твоєю безпекою. Прізвища клієнта він мені не назвав, та я й не дуже наполягав.

— Хто перейнявся? — я розгублено примружилась. — Андрій?

— А чого б і ні?

— Завтра зустрінуся з ним і поясню, що він викидає гроші на вітер.

— Не варто. Нехай розважається. Мені так навіть спокійніше. І до речі, він, найімовірніше, зробить круглі очі й піде в глуху відмову. Бо він не з тих, хто легко відступає. Такі, як він, головою стіну проломлять, але доб’ються свого.

— Голову берегти треба. Та й я йому не дуже-то й потрібна.

— Це він так вирішив чи ти?

Я зітхнула, а Маршал задумливо кинув: