Ірен Кларк - Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк

— Вона жива? — спитала я, і мені зовсім не сподобалося, як тремтів мій голос.

— Вона в Англії. У психлікарні. З дорогих. Мене не впізнає, взагалі нікого не впізнає.

— А з колишньою що?

— У квартирі, де вона жила, знайшли її спотворений труп. А ніж, яким її вбили, опинився в багажнику мого авто. Я щиро не знаю, як він туди потрапив. Вірніше, тоді я думав, що її вбили, а мене підставили. Але тепер, як бачиш, все трохи складніше.

— Але як же вона живою залишилась?

— Хороше запитання.- сумно сказав він.- Хотів би я задати його їй, але тепер вже немає можливості.

— Ти звинувачуєш себе в тому, що сталося з тією дівчиною?

— Я і є винен! Якби я не з’явився в її житті, вона була б зараз такою ж красивою і безтурботною, як тоді. А замість цього…

— Але ж це був її вибір! Вона сама вирішила мовчати.

— О, я тисячі разів повторював собі це. Але навіть себе не зміг переконати.

Я підвелася, підійшла до нього і, перш ніж він встиг відсунутися, поклала руки йому на шию, змусивши повернутися до мене.

— Ти не винен, — прошепотіла і торкнулася його губ своїми.

Він спробував відсторонитися, але я вже не давала йому вибору. Він здався і поцілував мене у відповідь. І тривало це рівно до того моменту, поки нам обом не стало відверто бракувати кисню.

— Єво… — тихо промовив він, торкаючись своїм чолом мого. — Це неправильно. Нам не можна. Не змушуй мене, бо я… я просто не зможу…

Я не дала йому договорити.

____________

Коли на вулиці почало світати, спати мені не хотілося. Я лежала і відчувала себе абсолютно щасливою. Але продовжувалось це не довго. Андрій тяжко дихав, а потім різко підвівся і сів на ліжку.

— Що сталося? — запитала я.

—  Це була помилка.

— Що? — я спохмурніла.

— Все, що сталося сьогодні вночі. Ми не будемо разом. Тобі немає місця в моєму світі.

Я не вірила своїм вухам.

— Ти жартуєш?

— Ні. Ти хороша дівчина. А хорошим дівчаткам не місце поруч із такими, як я.

— Ой, тільки не треба цього дешевого драматизму! Якщо я така “хороша”, чому ти не зупинив мене годину тому?

— Бо я чоловік. А ти — жінка, яка зробила перший крок. Що, я мав відмовитися?

Я мало не вдарила його подушкою.

— Окей. Значить, це я у всьому винна.

— Я цього не казав, — буркнув він, натягуючи футболку.

— Але ти це мав на увазі!

Він підійшов до дверей, зупинився, не обертаючись, і кинув через плече:

— Маршал не найкраща компанія для тебе. Зав’язуй таскатись зі всяким збродом.

Двері зачинилися.

Я витримала рівно десять секунд. Потім заплакала.

____________________

Вранці, прийнявши холодний душ, я пообіцяла собі викинути це все з голови. І Андрія, і його “драматичну історію”.

Відкрила ноутбук, вирішила попрацювати. Субота? Кому яке діло?

Ближче до обіду пролунав дзвінок. Подивилася на дисплей, хотіла було проігнорувати, але в останній момент відповіла.

— Чим займаєшся? — весело запитав Маршал.

— Намагаюся зрозуміти, які справи важливі, а які можуть почекати. Напевно, найголовніше я вже пропустила.

— Не біда. Якщо щось не можна зробити завтра — значить, і взагалі не варто паритися.

Я скептично примружилася, але після пари секунд роздумів змушена була визнати: у цьому щось є.

— Ну що, полегшало? — поцікавився він.

— Знаєш… так.

— От і добре. Заїду за пів години.

На пошті з’явилося кілька нових повідомлень. Я, широко посміхнувшись, сказала монітору:

— Не можна осягнути неосяжне.

Зачинила ноутбук і поплелася у ванну, бурмочучи:

— Завтра буде краще, ніж учора.

Коли я її покинула, у двері пролунав дзвінок. Я попленталася відчиняти.

— Трудові подвиги — це не твоє, — замість привітання хмикнув Олексій, окинувши мене оцінюючим поглядом.

— Я намагаюся, — гордо відповіла я. — Просто перспективи поки що… туманні.

— Не сумніваюся, що твої зусилля будуть гідно оцінені. Як і мої. До речі, збирайся, поїхали кудись. Подивимося на людей, дамо людям подивитися на нас.

— Я більше не граю в детективів.

— Це ще чому?

—  Чого ти до мене причепився?

— А я просто хвилююся. У мене до тебе якесь дивне відчуття. Як ніби залишив удома песика — і тепер цілий день переживаєш, чи не влаштував він апокаліпсис.

— О, чудово. Тепер я ще й песик. Льош, а не піти б тобі…

— Разом і підемо, — бадьоро заявив він. — Бо я все одно не відстану.

Зітхнувши, я плюхнулася на диван, закинула руки за голову і втупилася в стелю. Олексій мовчки зробив те саме.

— Щось цікаве? — спитав він хвилин за п’ятнадцять. — Якщо ти так її роздивляєшся, може, хоча б візерунки там намалювати?

— Завтра займуся.

— Чудовий план. А поки що пропоную варіант із грамами по двісті й забуттям усіх страждань.

— Ой, як же щасливо я жила до знайомства з тобою, — пробурмотіла я.

— Не сумніваюся. Але, схоже, це в минулому.

Я голосно вилаялася — вже ясно, що від нього не відкараскаєшся. Ну й нехай. Дома мене все одно нічого не тримає.

— Вийди, я переодягнуся, — буркнула я, і він слухняно пішов на кухню. Хвилин за десять я туди заглянула.

— Йдемо?

— Ти нічого так, — сказав він, ніби навіть здивовано.

— Нічого так?! — обурилася я. — Олексію, перед тобою найгарніша дівчина міста!

— Та що там міста, бери вище, — серйозно відповів він, обійняв мене за плечі й повів у передпокій. Джентльменськи відкрив двері, терпляче чекаючи, поки я взуюся.

— Твоя турбота просто вражає, — пирхнула я.

— Що сталося? Вчора ти була добрішою.

— Це все погода.

Вирушили ми до розважального центру «Ельдорадо». Досі я про його існування не підозрювала, і ось тепер мала честь особисто здивуватися чужому розмаху та фантазії. Втиснути на шість поверхів усі можливі розваги? Так, схоже, тут працював справжній ентузіаст.