Ірен Кларк - Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк

— Дурепа. Це ж треба — з таким захватом псувати собі життя.

— Не лізь не в свою справу.

— Як скажеш, — відмахнувся він і почав весело насвистувати. А я, хоч і хотіла залишити його без відповіді, все ж не витримала:

— Ви з ним знайомі?

— З Громом? А він тобі не розповідав?

— Про тебе? Сказав тільки, що ти — не найкраща компанія для мене.

— От тут не посперечаєшся, — розсміявся Маршал. — Жоден із нас для тебе не підходить. Різниця лише в тому, що мені начхати, а він буде мучитися й псувати собі життя. Засуне свої почуття кудись поглибше й буде запевняти себе, що все робить правильно.

— Що між вами відбувається? — не витримала я.

Маршал подивився на мене, потім різко звернув до узбіччя й загальмував. Вимкнув запалення, повернувся до мене. Від його фірмового придуркуватого виразу обличчя не залишилося й сліду. Погляд був серйозний. Навіть моторошний.

— Він розповідав тобі про Ганну?

— Так, — кивнула я.

— Все розповів? І про дівчину, яку вона здала?

— Так… — голос раптом ослаб. Ці спогади не викликали нічого, крім холоду під шкірою.

— Так от. Вона — моя сестра.

— Що? — запитала я з таким же розумним виразом обличчя, як у того товстуна кілька годин тому.

— Ну так. Моя молодша сестра. Ми з Громом колись дружили. Коли це сталося, мене не було в країні. Дізнався вже постфактум. Юлю, так її звуть, ми відправили в клініку в Англії. Я довгий час жив там і досі часто навідуюся. Вона навіть мене не впізнає, але хоча б перестала тремтіти так, як спочатку.

— Господи…

— Гром помстився всім, хто був причетний. Але ж ти його знаєш. Забив собі в голову, що винен, і відтоді уникає мене, бо «не зберіг».

— Це ж абсурд.

— Авжеж. Я Юльку знаю. Це було її рішення, і ніхто б її не переконав. Але Грому байдуже. Скільки разів я йому пояснював, що не вважаю його винним — без толку. Нещодавно я мав розмову з одним типом, який був у курсі тієї історії. Він сказав, що не всі з тих покидьків отримали своє. Є ще одна людина. За інформацію про нього він попросив дещо зробити. Чим, власне, я зараз і займаюся.

— Тобі потрібні документи, — зрозуміла я.

— Бінго. Вони дуже важливі. Не знаю, що в них, але їх треба знайти.

— Льош, я правда не знаю, але допоможу. Я знаю щось таке, чого ти ще не знаєш…

І я розповіла те, що дізналася у Соломона. А подумки кричала: «Я що, збожеволіла?!» Люди довірилися мені, а я роздаю інформацію. Але Господь, як завжди, залишився байдужим. Дозволивши мені самій вирішити, чи остаточно я з’їхала з глузду.