Мора Мюррей - Шепіт забутих доріг, Мора Мюррей

Розділ двадцять другий

Зовсім не таку картину я очікувала побачити перед собою. В світлі сонячного дня це місце зовсім не виглядало зловісним, навіть навпаки, досить живописним. Вологе повітря немов би липло до шкіри. Щедро поросла соковитим мохом, травою і очеретами купина здавалася дуже привабливою та безпечною. Така місцина добре виглядала б на картині написаною олійними фарбами. 

Мертву тишу цього лісу порушували голоси поодиноких жаб, і дзижчання комах, від який я завбачливо обробила себе ще в будиночку. Незважаючи на безлюдність та занедбаність, тут почали зустрічатися несподівані сліди присутності людини. Я б навіть сказала, що хтось збирався влаштувати тут звалище. Ось це вже точно дуже по-людськи! Хоча, враховуючи те, що ліс навколо був абсолютно незайманим, первозданним, ніби люди в ньому ніколи не з'являлися, це сміття було більш ніж дивним.

Серед вологих купин, де тремтіла болотна твань і підіймався гнилуватий туман, лежав старий шкіряний черевик. Його шкіра потріскалася, потемніла від вологи, а підошва ледь трималася на гнилих нитках. Усередині вже давно оселилися мох і комахи, перетворюючи його на частину природи. Заховавшись в гнилій траві виднівся дерев’яний гребінь – зламаний, сточений, з темними плямами на поверхні. Поруч із ним – залишки тканини, можливо, шматок плаща чи сорочки. Від нього залишилися лише брудні нитки, зотлілі від вологості та часу. Трохи далі розкидані черепки глиняного горщика. Шар мулу покрив їх, а крізь тріщини проросли тонкі корінці рослин. Біля них, наполовину втоплений у болоті, лежить старий пояс – його шкіряна частина майже зотліла, а металеву пряжку вкрила товста кірка іржі. Ці речі більше не належать людям, яких описував в своїх історіях Вертинський. Вони стали частиною болота, частиною забутої історії, яку вже ніхто не розкаже. 

Із замиранням серця, я шукала поглядом хоч щось, що може підказати мені де Аліса, чи була вона тут. Хоч одночасно і боялась зустріти її таку як мама, або ще гірше, ніколи не знайти її в голодній пащі болота. 

Однак поки не було жодних ознак її, чи маминої присутності, окрім червоних стрічок. 

Саме тут і так ледь помітна стежка остаточно губилася в густій, заплутаній траві. За інерцією я йшла вперед, тикаючи перед собою палицею, як тростиною, поки не натрапила на невеликий напівзасохлий кущ. Виглядав він дивно в цьому буянні соковитої зелені. Акуратно обійшовши його і за звичкою зав'язавши на одній із гілок бантик, я зупинилася в розгубленості. Здавалося, далі ніхто ніколи не ходив, хоча кинуті речі, що виднілися то тут, то там, говорили про інше. Можливо, їх кидали прямо звідси. Але це навряд.

Я задумливо дивилась на біліючий серед заплутаної трави довгастий м'яч, поки його дивна форма не змусила мене придивитися краще. По спині пробіг холодок, коли я зрозуміла, що це маленький, вибілений дощами та сонцем череп якогось звіра, швидше за все, котячий. Ось куди пропадали дрібні домашні тварини… Щось сумніваюся, хоч і сподіваюся, що тварин звідси не кидали…

Але ж зовсім не обов'язково, що в цьому є щось містичне. Старі чи хворі тварини часто йдуть помирати подалі від будинку, у цьому немає нічого незвичайного. Наприклад, слони… Ідіотська думка про те, що на місцеве болото приходять старі слони, що втекли з бродячого цирку, змусила мене розсміятися. Які безглузді думки іноді приходять зовсім не до місця! Власний сміх пролунав якось істерично і налякав мене, тож я одразу обірвала його.

Я спробувала ступити на найбільш привабливу, порослу квіточками купину, однак одразу ж занурилась у крижану воду по саму щиколотку, від чого голосно скрикнула, налякавши сама себе. Виливши смердючу воду з кросівки та пригнічуючи мимовільні блювотні позиви через поганий запах, знову натягла її на ногу. Розгулювати босоніж у цих місцях мене зовсім не тягнуло.

Я пройшла своїми ж слідами назад до найближчого надійного горбка, присіла на нього, прилаштувавши за спину сумку, і знову зняла кросівку в надії трохи підсушити її і  подумати над планом дій.

Раптом зовсім близько за моєю спиною пролунали хлюпаючі кроки, ніби біг хтось важкий прямо до мене, дуже швидко, на двох ногах. Здавалося, що зараз цей хтось швидко підскочить ззаду і щосили штовхне в спину, так що я втрачу рівновагу і впаду в трясовину всім тілом, обличчям уперед, що точно мене негайно втопить. Відчуття це було настільки сильним, що я з застережливим криком схопилася на ноги і занесла над головою палицю в загрозливому жесті. 

За мною нікого не було. Ні за мною, ні переді мною, куди б я не повернулася. Нікого, хто міг би видавати такі звуки, хто міг би крокувати. Тільки чула я їх цілком виразно. Це точно не було обманом слуху, не могло здатися. Серце шалено калатало, страх підступив до самого горла, я почала крутитися на місці і обмацувати поглядом кущі і дерева.

Коли я знову почула ці кроки, тепер ліворуч від себе, то була вже готова. Вдарила щосили палицею по передбачуваному невидимому противнику, піднявши бризки і розкидавши шматки трави. І на жаль, частини палиці, яка від мого могутнього удару розлетілася на шматки. І знову нікого, жодних слідів, жодної ознаки хоч якогось життя.

Тремтячими руками я натягла мокру кросівку і крикнула зрадливо тремтячим голосом:

– Я не боюся!

І одразу ж з лякаючою виразністю зрозуміла, що якщо зараз зі мною щось трапиться, якщо мене поглине болото, то ніхто ніколи не знайде мене, не врятує, не допоможе. Так зникали до мене, можливо, сотні місцевих жителів. І можливо, якісь мандрівники, які вирішили зрізати дорогу через ліс, туристи чи грибники, спокушені недоторканістю та густотою лісу.

Я одразу ж почала в паніці шукати телефон, і леди не випустила його з рук виймаючи з сумки. Заряд батареї ще тримався, однак сигнал був відсутній. Помацала сумку. Дно трохи промокло, але не наскрізь. Але тепер сумка гидко пахла тухлою водою, ніби побувала у вазі де застоявся в'янучий букет.

Присівши на купину я дістала щоденник Вертинського,намагаючись знайти підказки і придумати що робити далі. Пробігаючи очима замітки помічені червоним, я несвідомо підібрала уламки своєї палиці і, так само розсіяно витягнувши стрічку, почала примотувати один шматок дерева до іншого.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍