Максим Іванович Дідрук - Теорія неймовірності, Максим Іванович Дідрук

і дещо меншою за дві з половиною маси Сонця, проте зовсім не тому, що вчені не спроможні точно її визначити. Річ у тім, що всі зорі в Усесвіті обертаються. Під час колапсу їхнє обертання пришвидшується, а відцентрова сила слугує додатковим чинником, який втримує речовину нейтронної зорі від перетворення на чорну діру.

Так виникають чорні діри, проте тільки зоряної маси. Описаний механізм не пояснює формування гігантських чорних дір із масою в мільйони чи мільярди сонць, які, за нинішніми уявленнями, розташовані в центрі більшості, якщо не всіх, галактик. Очевидно, що ніколи не існувало й не могло існувати зорі, яка лишила би після колапсу таку велику чорну діру. На жаль, учені поки не напрацювали єдиної теорії появи надмасивних чорних дір. Найпростіше припустити, що вони є результатом злиття менших чорних дір, але розрахунки вказують на те, що для цього потрібно більше часу, ніж існує сам Усесвіт. Ряд астрофізиків обстоює думку, що надмасивні чорні діри — це наслідок колапсу протогалактичного газу в центральних частинах галактик. Цілком можливо, проте переконливих доказів цього поки немає. Відповідь на це запитання ще належить знайти.

Песимізм

Ніколи не замислювалися, у яку епоху хотіли б жити? Ну справді. Якби ви мали змогу вибирати, не знаючи наперед, якої національності, статі чи наскільки заможним будете, на якому періоді зупинилися б? Шістдесятих минулого століття? Середині дев’ятнадцятого? Епосі просвітництва? Чи великих географічних відкриттів? А може, елліністичній Греції? Парадоксально, але з опитаної чималої кількості людей небагато хто обрав би сьогодення. Американський історик науки Майкл Шермер у книзі «Небеса на землі» міркує про незбагненну привабливість минулого та мрії людей про повернення до якихось міфічних золотих часів. Він, зокрема, розповідає про сучасних американців, які, обурюючись начебто моральним занепадом нинішньої доби, за взірець часто наводять міфічні 1950-ті, бо, мовляв, життя відтоді лише погіршилося. Втім, факти вказують на інше. Рівень злочинності в США став найнижчим за минулі пів століття, проте 73,7 % американців переконані, що злочинність, навпаки, зросла. Під час опитування 2003 року 68 % дорослих стверджували, що частотність випадків підліткової вагітності наразі сягнула найвищих показників, тоді як реально з 1991 року вона зменшилася на 31 %. Під час іще одного опитування, проведеного у Британії 2015-го, 71 % респондентів казали, що світ гіршає, і тільки 5 % вважали, що життя покращується. Таких прикладів безліч. У нашій понад тридцять років незалежній Україні досі вистачає людей, які ностальгують за Радянським Союзом, забуваючи про тотальний дефіцит найпотрібніших товарів і репресії, що зламали долі мільйонам невинних людей. Тож чому так? Чому нас так ваблять старі добрі часи й чому ми залишаємося скептичними щодо часу теперішнього?

Майкл Шермер перераховує низку психологічних причин такого песимізму. Так, він пише, що водночас зі зростанням загального добробуту зростає також і нерівність. Ми всі багатшаємо, проте багаті багатіють швидше, а тому об’єктивне покращення життя більшість людей сприймає як регрес. Уявіть, що ви заробляєте 100 тисяч гривень на рік, тоді як умовний олігарх — 100 мільйонів. Якщо за якийсь час доходи подвояться, ви отримуватимете двісті тисяч, а олігарх — уже двісті мільйонів, і абсолютна різниця між цими числами спричиняє роздратування та невдоволення, попри те, що насправді ваше життя покращилося.

Ми й зараз сприймаємо економічні взаємодії в категоріях «гри з нульовою сумою». Первісні люди впродовж переважної частини еволюційної історії жили в умовах, коли про накопичення багатства, м’яко кажучи, не йшлося, бо просто не було чого накопичувати. Здобич розподіляли порівну, тож розбіжностей між багатими та бідними не виникало. Тобто якщо порівнювати із сьогоднішнім днем, усі були однаково вбогими. За таких умов економічний виграш одного індивіда завжди означав програш іншого. Тепер усе інакше. Економічна свобода, конкуренція, наука та технології відкрили доступ до неймовірного обсягу ресурсів. Сьогоднішній світ грає у «гру з ненульовою сумою», коли виграш одного члена суспільства часто означає виграш інших. Одначе наші мізки, наше інтуїтивне сприйняття досі налаштовує нас ненавидіти тих, хто досягнув більшого.

Якщо поглянути ще далі в минуле, то видно, що еволюційний добір сприяв тим приматам, які в шурхоті гілок вчували наближення хижака, що його насправді могло й не бути, а не тим, хто не зважав на підозрілі шурхоти, ігноруючи наближення смертельної загрози. Природний добір сприяв песимістам. У сповненому небезпек світові нашим предкам вигідніше було налаштовуватися на гірше. Якщо очікування гіршого не справджувалися, то й шкоди не було ніякої, якщо ж, навпаки, виявлялося, що загроза була, песимізм завжди окупався. Й саме це зумовило формування схильності до негативу в сучасних людей. Ми тяжіємо до поганих новин більше, ніж до хороших, ми сприймаємо зло значно емоційніше за добро, ми віримо, що існує більше способів зазнати невдачі, ніж досягти успіху, і саме тому навіть не сумніваємося, що колись люди жили краще, як зараз.

Проте це не так. І факти тому підтвердження.

За даними Світового банку 2015-го світовий ВВП на душу населення сягнув 10 тисяч доларів, що вдвічі більше, ніж 2000-го, і в 17 разів більше, ніж пів століття тому. Економіст Макс Розер підрахував, що 1820-го близько 90 % людей на планеті жили в злиднях або надзвичайних злиднях. На початку 1980-х цей показник знизився до 50 %, а 2010-го взагалі становив менше за 20 %. Загальний добробут далі зростає, і цілком імовірно, що до середини століття надзвичайні злидні відійдуть у минуле. Можете лише уявити таке? На сьогодні ми здоровіші, заможніші та краще освічені за будь-кого з наших предків. Ми живемо довше та якісніше, ніж будь-коли до цього. Проте продовжуємо нарікати й постійно згадуємо старі добрі часи. Ось тільки річ у тім, що не було ніяких старих добрих часів. Світ, можливо, й неідеальний, але об’єктивно ми живемо в найкращу добу історії людства.

Тераформування Венери

У Сонячній системі є планета, тераформування якої видається якщо не легшим, то принаймні реалістичнішим за тераформування Марса. Хай як це неймовірно звучить, але йдеться про Венеру.

Отож, чи можемо ми перетворити другу від Сонця планету на подобу Землі?

Земля та Венера схожі. Обидві планети мають приблизно однаковий діаметр, однакову масу й однакову геологічну будову: розплавлене залізне ядро в центрі та скелясту мантію над ним. Якихось 700 мільйонів років тому Венера була теплим вологим світом, понад 80 % поверхні якого вкривав водяний океан. Тобто впродовж щонайменше трьох мільярдів років Венера залишалася точною копією Землі. Пізніше масові вулканічні виверження наповнили