IrenStasiuk - Місто під чарами, IrenStasiuk

Світло в центрі кола вибухнуло яскравою і блискучою хвилею, і на мить Олена і Артем осліпли від його інтенсивності. Кожен атом їхнього тіла ніби вибухнув від енергії, що пульсувала навколо. Вони відчували, як їхні серця стиснуті в обіймах цієї магії — наповнені страхом і водночас захопленням.

Марина, стоячи перед ними, продовжувала виголошувати закляття, її голос тепер був більш схожий на спів, що линув з глибин століть. Її рука піднялася ще вище, і Олена відчула, як магія накриває її, мов непереборна хвиля. Вона дивилася на світло, яке все більше поглинало її погляд, і, здавалося, що вона опиняється в самому центрі якоїсь бездонної безодні, де немає ні початку, ні кінця.

— Відкривається шлях, але ви повинні залишатися разом. Якщо хоч хтось із вас відступить, усі падемо в темряву. — голос Марини звучав майже не по-людськи, він був переповнений магічною енергією.

Олена відчула, як її тіло тремтить, як якщо б воно намагалося вийти з-під контролю. Її розум борсався між реальністю і фантазією. Але вона тримала руку Артема міцно, наче це був її єдиний зв’язок з реальним світом.

— Ми разом, не забувай, що ми разом. — Вона шепотіла, хоча і знала, що слова ці не мали особливої сили в такому місці.

З кожним новим словом Марини світло ставало іншим. Воно вже не було звичним світлом — тепер воно проникало в їхні мізки, змушуючи їх бачити те, що раніше було непомітно. Між ними виникали відображення Києва, що змінювався, його тіні танцювали, немов за ними хтось стояв. Вони проходили крізь усі його рівні, його історію, його серце.

Олена побачила його — Київ, яким він був у минулому, в епоху князів. Величні будівлі, що зараз стали руїнами, були живими, з людьми, які йшли по своїх справах. Вони говорили мовами, яких Олена не розуміла, і в їхніх очах був страх — страх перед магією, що була частиною їхнього світу. Потім цей Київ змінювався, і на його вулицях з’являлися нові фігури — чудовиська, що мандрували разом з людьми.

Олена спробувала зробити крок, але її ноги не підкорялись їй. Вона була затягнута в якусь іншу реальність, де простір і час перепліталися в одну сплутану нитку. Перед її очима знову і знову змінювався Київ — від древнього до сучасного. Були моменти, коли вона блукала по темних вуличках, де будинки виглядали покинутими, і в тому місті, здавалось, не було нічого живого, тільки холодні стіни, з яких линув мороз.

Але щось інше теж з’явилося — це була інша реальність, що нагадувала Київ, але виглядала зовсім по-іншому. Тут не було сонця, і місто було огорнуте темрявою, що впивалася в кожну тріщину стіни, і навіть у повітрі відчувалася сила цього міста, що ставало живим, несучи в собі стародавні таємниці.

Олена відчула, як її рука, що тримала Артема, знову стискається, і тепер відчуття його дотику стало для неї рятувальним колом. Вона почувалася, як у сновидінні, але, дивлячись на нього, розуміла, що це не сон. Це була реальність, яку вони повинні були пережити.

— Не відступай, — прошепотіла вона, намагаючись заспокоїти себе, але в голосі бриніла тривога.

Артем подивився на неї, і його очі, хоч і були налякані, але теж виражали рішучість. Він зрозумів, що саме ця ніч вирішить, хто вони є насправді. Чи залишаться вони в темряві разом з Києвом, чи зможуть вибратися назад, до того світу, який вони колись знали.

— Ми разом. Завжди. — його голос звучав з такою впевненістю, що Олена відчула, як серце почало битися рівніше.

Раптом магія знову змінила форму. Світло згасло, а тіні стали набагато ближчими, почали виштовхувати їх у різні боки. І ось — щось змінилося в повітрі. У їхніх серцях розгорілася боротьба між світлом і темрявою.

У цю мить Олена відчула, що її сили починають слабшати. Тіні, які відстали від них, тепер обступили їх із усіх боків. Здавалося, що навіть повітря ставало важким, ніби його не вистачало для кожного вдиху. І тут, в самому серці темряви, з’явився фігурний силует. Його силует був визначений не світлом, а саме темрявою — темрявою, яка живила його і робила його сильним.

Це було щось живе, але не зовсім людське. Це було істота, яка спостерігала за ними вже багато століть, ще до того, як Київ став тим, яким він є зараз. Тінь, що могла загубити цілі міста. І ця тінь була все ближче.

— Ти не повинна бути тут, — сказав невидимий голос, що розривав тишу. Це був не просто звук, це було відчуття, що лізло в саму душу.

Олена і Артем не могли сказати ані слова. Магія, якою вони оточувалися, була настільки велика і неймовірно потужна, що вони відчували лише страх і зворотний зв'язок з цією тінню.

— Ви не зрозуміли... Це не ваш Київ. Це те, що Київ має стати. І ви не в змозі змінити його, — голос потопав у темряві, розчленовуючи її на дрібні частини.

Тіні вийшли вперед і оточили їх, та саме в цей момент Олена відчула в собі силу, яку навіть не помічала раніше. Вона не могла пояснити, чому, але відчуття розуміння приходило до неї поступово.

— Ми — частина цього міста. І ми не дамо йому поглинути себе. — Олена озвучила свої думки, і в її голосі загорілося полум’я впевненості.

Артем відчув, як серце його наповнюється цією силою. Здавалося, магія, що їх оточувала, зараз була на їхньому боці. Вони, разом, не здадуться.

Темрява тремтіла. І тінь затремтіла разом з нею.

— Це не ритуал. Це відновлення зв'язку між світами. Поки я з вами, ви відчуваєте тільки частину того, що відбувається. Але зараз... усе змінюється. — її голос звучав як шепіт, однак кожне слово відлунювало в тиші, що огортала їх.

Олена зробила крок уперед, але Артем зупинив її рукою.

— Не пхайся, Олено. Вона зараз на межі. Ти не знаєш, що відбудеться, якщо... — він не довів. Це не було потрібне пояснення. Олена й сама розуміла: все це може завершитися по-різному. Вони не мали права на помилку.