Марек Краевський - Останній письменник, Марек Краевський

раптом повернувся до квартири, мені довелося б тільки стрибнути через кухонне вікно на сходи і втекти через головну браму будинку.

Вчора Йонаш надіслав мені всю інформацію, яку отримав про Титуса Доманського. Він наказав штучному інтелектові зібрати її у звіт. Треба визнати, що написане ним все було рівним та гладким за стилем, а подекуди навіть художньо.

Мені цей звіт сподобався. Цілу ніч я сидів над ним у якомусь обшарпаному готелі під Краковом і – не міг заснути через екстатичні крики за стіною – розмірковував над ним, висуваючи різні гіпотези. Деякі уривки я майже вивчив напам’ять.

Я відтворив їх у своїй голові – тепер, коли обережно почав шукати матеріальні докази участі Доманського в певній зловісній дії, представленій на самому початку висновку експертизи.

Листування між Титусом Доманським і Клавдією Пєхотою чітко показало, що деякі

"найважливіші та компрометуючі матеріали" він зберігав у себе вдома. Найважливішою

передумовою для такого висновку є обмін словами, фактично інтернет-суперечка, яка відбулася

20 липня 2055 року між Титусом Доманським і Клавдією Пєхотою (це сталося, до речі, через

чотири дні після вироку, яким Кевіна Нкубе засудили до тривалого тюремного ув'язнення). У

гарячому обміні словами Доманський відхилив прохання Пєхоти передати компрометуючі

фотографії. Потім він дещо загадково сказав, що "його мати, під пильним оком якої він усе ховав, не

дозволить йому цього зробити". Пєхота відповіла на це оціночними словами. Вона назвала

Доманського "м'якою флейтярою", а його матір — "огидним бабищем", на чому листування між

вищезгаданими людьми і обірвалося.

Я вже був абсолютно впевнений, що брехня Клавдії про вік Доманського була насправді димовою завісою, яка приховує якусь таємницю.

Такі реакції були мені відомі. Жінка збрехала про вік терапевта, тому що якби вона сказала правду, я був би ближче до розгадування якоїсь таємниці. І не дай Бог, я б пробував її з'ясувати. Тоді їй знову доведеться брехати, а це полегшило б виявлення брехні. Мова тіла інша, коли йдеться про дрібниці – можна брехати майже автоматично, не моргнувши оком.

Звичайно, цей висновок не приніс мені користі для вирішення найважливішого питання: про що йдеться у "найважливіших і компрометуючих матеріалах" зі звіту Йонаша.

Поки що, оглядаючи квартиру, я впізнав маму in effigie. Її портрети, а їх на стінах висіло десять штук, дивилися на мене суворим, пронизливим поглядом. Налите обличчя було не найприємнішим видовищем. У згаданому вище звіті, Клавдія назвала її "огидним бабищем", що, судячи лише з зовнішнього вигляду старої жінки, могло бути недалеким від істини.

Я сидів у кріслі-гойдалці, уважно дивився на мамусю і, зізнаюся, почував себе ніяково під її пильним оком. Я встав, щоб пошукати в паперах на столі господаря будь-який компромат. У себе в голові я відтворював в голові його біографію.

Титус Доманський (52 роки) народився у 2025 році. Його батька, Шимона Доманського,

офіцера Пан’європейської армії, звинуватили – швидше за все помилково – у шпигунстві на користь

Росії та засудили до так званих чипів лагідності, які зробили його розумово неповноцінною

людиною. Чотирнадцятирічним юнаком Титус Доманський важко сприйняв зміну характеру свого

батька і впав у депресію. Згодом він приєднався – під час навчання в середній школі та під час

навчання на факультеті психології та ресоціалізації Ягеллонського університету – до активної

пацифістської діяльності. У результаті його двічі затримували за пошкодження майна.

Ці слова звучали в моїй голові зараз, коли я переглядав роздруківки, акуратно поміщені в пластикові чохли та вкладені в швидкозшивачі, прикрашені "курячою лапкою" хіпі-пацифістів. У них містилися рішення судів нижчої інстанції штату Малопольща, які засуджують "пана Титуса Доманського до суспільної праці" в одному з краківських хоспісів. Серед цих документів я знайшов фотографію довговолосого хлопця, який погрожує комусь кулаком. Я відкрив галерею свого "мунчайлда". Так, це був жилець цієї квартири, тільки набагато молодший.

Титус Доманський, – писав ШІ, уповноважений Йонашем, – був терапевтом Кевіна Нкубе в

Центрі повторного навчання Дружня Краковія у Кракові в 2054–2055 роках. Нкубе був відправлений

туди за якийсь незначний расистський злочин після його звільнення з в'язниці. Спочатку він

скаржився на те, що терапевт принижує його перед іншими ув'язненими. Доманський визнав себе

винним і вибачився перед Нкубе, виправдовуючи свою поведінку особистими проблемами (його мати,

пані Беата Доманська, була при смерті та померла незабаром після цього). Після цього випадку між

ними, очевидно, були добрі стосунки, про що свідчать численні дружні мультоки, написані Нкубе

Доманському після втечі Нкубе з центру.

Час минав непомітно. Я давно помітив, що – всупереч тому, що стверджували мої колеги-поліцейські та що прийнято думкою загалу – він ніколи для мене не тягнувся, коли я витрачав його на професійну діяльність. Я міг цілий день сидіти в машині й дивитися на двері якоїсь огорожі, звідки мав вийти, але годинами не з’являвся, якийсь чоловік, по сліду якого я йшов. Інші мої колеги вмирали від нудьги, але я насолоджувався кожною хвилиною. Вони називали це терпінням, а я називав це спокійним прийняттям усіх можливостей, які приготувала мені доля.

Так було і зараз. Я глянув на годинник. Перша година дня. Мої пошуки та прибирання зайняли майже п’ять годин. І вони закінчилися провалом. Я обшукав увесь будинок і досі не мав уявлення, які "найважливіші та компрометуючі матеріали" були "під пильним оком мамусі".

І раптом мене осяяло. Лише постійне відволікання, викликане вимушеним безсонням, могло пояснити, чому ця ідея не спала мені на думку раніше.

Я кинувся до найбільшого портрета літньої поважної жінки й легенько торкнувся його. Насправді це був монітор з плоским екраном, а фотографія пані Беати Доманської була шпалерами на ньому. Так, це зображення виявилося висячим планшетом без доступу до Інтернету. А головне, паролем було ім’я матері терапевта та трохи змінений рік її народження. Дрібна міра безпеки – навіть для такого любителя, як я.

Я приклав кубик, який мені дав Скриптор, до вуха. Йонаш негайно відгукнувся. Він пояснив мені, як перенести файли з планшета в пам'ять телефону. Це була дитяча гра і тривала рівно три хвилини двадцять дві секунди. Потім я повісив портрет на місце.

Коли о пів на першу я виходив із квартири Титуса Доманського на вулиці Посельській, мені здалося, що всі десять маминих облич дивляться на мене розлючено.

***

Пополудні того теплого листопадового дня я стояв