Філіп Рот - Американська пастораль

— Прямий, — відказала вона. — Ця вистава дасть вам таку чітку картину всіх подій, що ви здивуєтесь! Подивіться, — сказала вона, розвівши пальцями статеві губи і виставивши напоказ своє єство — слизьке, вологе, з венами та цятками, воскове від мокрого тюльпанного блиску епітелію.

Швед відвернувся.

— Там, унизу, цілі джунглі, — сказала вона. — Ніщо не стоїть на своєму місці. Те, що ліворуч, геть не схоже на те, що праворуч. А скільки ще всього є? Ніхто не знає. Стільки, що й не злічити. Наприклад, лімфатичні вузли. Ще один отвір. Стулки. Чи ви не бачите зв’язку між цим і тим, про що ми говоримо? Придивіться уважніше. Як слід придивіться.

— Міс Коен, — сказав він, фіксуючи погляд на її очах, єдиному відблиску краси, яким благословила її природа — дитячих, як він зауважив, очах, що належали чемній дівчинці, ніяк не причетній до того, що вона тут творила, — міс Коен, у мене пропала дочка. І ще загинула людина.

— Схоже, ви не врубаєтесь. Ні в зуб ногою. Подивіться сюди. Опишіть мені те, що ви бачите. Хіба в мене щось не так? Що ви там бачите? Чи ви хоч бачите там щось? Ні, ви нічого не бачите. Ви нічого не бачите, бо не дивитесь навіть.

— Це якась маячня, — сказав він. — Ви ні на кого цим не вплинете. Крім хіба як на себе.

— Ви знаєте, який у неї розмір? А подивімося, чи ви вгадаєте. Вона невелика. Четвертий розмір, я гадаю. Найменший із усіх жіночих розмірів, що може бути в піхви. Усе, що менше, вже дитяче. Погляньмо, як вам припасує цей малесенький четвертий розмір. Подивимося, чи не дасть четвертий розмір найприємнішого, найпалкішого, найщільнішого траху — всім трахам траху? Вам до вподоби гарна шкіра, ви любите тоненькі рукавички — ну то встроми його сюди. Але повільно, повільно. У перший раз завжди встромляй повільно.

— Може, все-таки досить?

— Гаразд, якщо ви вирішили так, якщо ви аж такі хоробрі, що вам страшно поглянути, тоді заплющте очі, підступіть до мене і нюхніть її. Треба зробити крок і вдихнути повітря. Це як багно. Воно засмоктує. Вдихніть-но, Шведе. Ви ж знаєте, як пахне рукавичка. Вона пахне, як салон новенької машини. От і життя так само пахне. Вдихніть цей запах. Відчуйте, як пахне всередині свіженька вульва.

Її дитячі темні очі. Сповнені збудження та веселощів. Сповнені зухвалості. Сповнені бездумності. Сповнені дивоглядства. Сповнені Рити. І це лише наполовину гра. Щоб розпалити. Щоб роззлостити. Щоб пробудити. Вона була у світі химер. Дитя бунту. Джин гризот. Так наче бути його мучителькою, нівечити його сім’ю — це і було лиховісним сенсом її буття. Вакханальне поріддя.

— Ваша фізична витримка дивує, — сказала вона. — Невже ніщо не здатне зрушити вас із мертвої точки? А я й не вірила, що такі, як ви, ще існують. Хтось інший вже давно не витримав би свого стояку. Ви якийсь атавізм. Та скуштуйте ж її.

— Ви не жінка. Те, що ви собі дозволяєте, робить вас ким завгодно, але тільки не жінкою. На жіночу подобу ви ще виглядаєте. Але на огидну подобу. — Він похапцем відстрілювався, мов солдат від ворога.

— А чоловік, який боїться подивитися, хіба не убозтво? — звернулася вона до нього. — Чи дивитися суперечить природі людини? Що сказати про чоловіка, який відводить очі, бо йому не здужати реальність, бо природне суперечить його уявленням про світ? Бо у відомому йому світі нема ніякої гармонії? А він вважає, що вже знає його. Та скуштуйте вже! Авжеж, це огидно, чули, ви, мужній хлопче-бойскауте, я розбещена, — і, весело втішаючись з його відмови опустити погляд хоч на дюйм, вона дзвінко гукнула: — Ось!

Мабуть, вона залізла пальцями собі в піхву, бо рука щезла в її тілі, а вже за мить вона врочисто показала її всю, цілком. Кінчики пальців, просякнуті запахом лона, опинилися перед ним, перед самісіньким його обличчям. Він не мав чим затулитися, і запах самиці шибонув йому в ніс.

— Ось де ключ до розгадки. Хочете знати, який стосунок це має до наших подій? — запитала вона. — Ось вам пояснення.

У ньому вирувало стільки емоцій, стільки вагань, стільки намірів і протидій, його так розривало від поштовхів та контрпоштовхів, що годі було зрозуміти, хто з них провів межу, яку не можна перетнути. Усі його думки були нібито іноземною мовою, та все ж він розумів, що є межа, за яку йому зась. Її не схопиш і не вкинеш у вікно. Не візьмеш за шкірку і не кинеш під ноги. Краще її взагалі не торкатися, хай там що. Ті сили, які в ньому ще лишалися, слід зосередити на тому, щоб так і застигнути за крок від ліжка. Він не наблизиться до неї.

Покрутивши перед ним своєю кистю, вона стала описувати нею у повітрі плавні, кумедні, неширокі колові рухи, поступово наближаючи до свого рота. Наблизивши, взялася один за одним обсмоктувати пальці.

— Знаєте, як це смакує? Сказати вам? Це смакує, як ваша д-д-дочка.

І тут він кинувся з номера. Побіг щодуху.

Усе, кінець. Десять, дванадцять хвилин — і все скінчилося. Він зателефонував у ФБР, але поки агенти приїхали до готелю, її вже не було, як і портфеля, котрий він покинув у номері. Він утікав не від її дитячої жорстокості та підлості, навіть не від мерзенної провокації, а від чогось такого, чому він уже й назви не міг підібрати.

Зіткнувшись із чимось, чого не опишеш словами, він все робив не так, як слід було робити.

Збігає п’ять років. Батько римрокської підривниці марно чекає, що в його кабінеті знову з’явиться Рита. Він не робив її знімків, не зберіг її відбитки пальців — адже під час їхніх нетривалих зустрічей вона верховодила над ним. А тепер вона зникла. Агент у присутності художника, який робить нариси, просить його скласти для ФБР портрет Рити, а зоставшись на самоті, він гортає щоденні газети і тижневі журнали, сподіваючись натрапити на фото Рити. Вона мусить з’явитися. Не може не з’явитися. Всюди вибухають бомби. У Боулдері, Колорадо, вибухають офіси Військової медкомісії та Управління Служби з підготовки офіцерів запасу при Колорадському університеті. У Мічигані — кілька вибухів в університеті та підриви поліцейських відділків і призивних пунктів. У Вісконсині бомба знищує склад боєприпасів Національної