Філіп Рот - Американська пастораль

як завжди, наїжилося, але обличчя — зазвичай як невеличке блюдце, без прикрас і бездушне — розцвічене помадою і тінями для повік, а щоки масно рожевіють. У неї був вигляд третьокласниці, яка добряче похазяйнувала в маминій кімнаті (якщо не зважати на те, що з-під шару косметики її невиразність була ще страшніша в своїй психопатії, аніж коли її обличчя було позбавленою людських рис маскою).

— Гроші при мені, — сказав він з порога, вивищуючись над нею і знаючи, що робить найбільшу дурість із усіх можливих. — Гроші при мені, — повторив він і приготувався слухати докірливу розповідь про піт і кров робітників, у яких він украв ті гроші.

— А, добридень. Заходьте, — відказала дівчина. Хочу вас познайомити зі своїми батьками. Мамо, тату, це Сеймур. Одні манери для фабрики, інші — для готелю. — Та заходьте вже. Почувайтесь як удома.

Пачки з грошима були в нього в портфелі. Не тільки п’ять тисяч десятками й двадцятками, як вона замовляла, а й ще п’ять — банкнотами по п’ятдесят. Цілих десять тисяч доларів — і жодного уявлення, навіщо. Чим допоможуть вони Меррі? Вона не побачить із них ані цента. І все ж, зібравши всі свої сили, щоб не видатися слабаком, він знову сказав:

— Я приніс гроші, як ви просили.

Він щосили намагався залишатися самим собою, попри всю фантастичність усього, що з ним відбувалося.

Вона зарухалася на розстеленому ліжку і, склавши ноги по-турецьки та підклавши під голову дві подушки, неголосно заспівала: «О, ле-ді я, о, ле-ді я, енцикло-пе-ді-я мо-я, о, леді вся в тату́…»

Це була одна з тих старомодних дурних пісеньок, які він розучував ще з маленькою донькою, коли з’ясувалося, що за співом вона перестає заїкатися.

— Ну що, прийшли трахнути Риту Коен?

— Я прийшов, — сказав він, — віддати вам гроші.

— Може, п-п-потрахаймося, т-т-тату?

— Якби ви хоч трохи розуміли, як може почуватися людина, котра проходить через…

— Облиште, Шведе. Що ви знаєте про «почування»?

— Чому ви так з нами поводитесь?

— У-у-уа-а-а!.. Скажіть мені щось інше. Ви прийшли сюди мене трахнути. Це ж зрозуміло. Чого б це псові-капіталісту середніх літ пертися в готельний номер, як не задля зустрічі з молодою сучкою? Звичайно ж, щоб її трахнути. Скажіть-но це. Просто скажіть: «Я прийшов тебе трахнути. Відтрахати тебе по повній». Давайте, Шведе, кажіть.

— Я не казатиму такого. Будь ласка, припиніть це все.

— Мені двадцять два. Я роблю все. Геть усе. Ану, Шведе, кажіть.

Невже це приведе його до Меррі — ця навала знущань і насмішок? Вона з нього знущається, але їй цього мало. Може, вона удає когось, діючи за сценарієм, розробленим заздалегідь? Чи він має справу з особою, з якою краще взагалі не мати жодних справ, бо вона ненормальна? І виглядає, ніби член якоїсь банди. А може, і не член, а ватажок — оця маленька блідолиця душогубка? У бандах ватагують найжорстокіші. І хто там найжорстокіший — вона, чи є ще хтось нещадніший, і зараз вони тримають Меррі в полоні, і просто зараз вона в їхній владі? А може, вона найрозумніша. Найартистичніша. Чи найрозбещеніша. Їхня повія, що тільки-тільки набирає силу. А може, це для них просто гра, позаяк діткам із середніх верств теж треба якось розважатися.

— Невже не хочеться? — запитала вона. — У такому великому тілі — і ні крапельки хоті? Давайте, не така вже я страшна. Ну чого боїтесь, я ж вам однаково не рівня. Ні, ви тільки погляньте на нього! Стоїть, як малий збитошник. Стоїть і до смерті боїться ганьби. Ви там у штанах маєте щось, окрім вашої знаменитої чистоти? Б’юсь об заклад, що він стоїть, як стовп, — промовила вона. — Опора суспільства.

— З якою метою ви все це говорите? Не поясните?

— Мета? Тут все просто. Тицьнути вас носом у дійсність. Ось ця мета.

— І скільки треба для цього?

— Щоб ткнути мордою в реальність? Змусити полюбити її? Присилувати до участі в ній? Вивести вас на передній край реальності? О, мавпочко, тут доведеться попотіти!

Він дав собі обіцянку ніяк не реагувати на її образи і не заводитися, хай би що вона казала. Він був готовий до словесної агресії і поклявся собі не реагувати на неї. Вона не була дурепою, могла не боячись сказати що завгодно — він це знав. Та він ніяк не сподівався, що в них дійде до хіті, не сподівався, що до словесних нападок може додатися щось іще. Попри гидливість, спричинену нездоровою білістю її шкіри, попри смішний, дитячий макіяж і дешевий одяг, створіння, що напівлежало на постелі, було молодою жінкою, і навіть Швед — уособлення витримки завжди й у всьому, заледве давав собі раду.

— Бідне створіннячко, — з насмішкою промовила вона. — Маленький багатійчик із Римрока. Які ж бо ми скуті. П-п-потрахаймося, т-т-тату. Я відведу вас до дочки. Відмиємо ваш прутик, застебнемо ширінку, і я відведу вас туди, де вона.

— Чому я повинен вам вірити? Звідки я знаю, що у вас на думці?

— Зачекайте. Подивіться, куди все поверне. Найгірше, що може чекати, — ну, пограєтеся з двадцятидворічною кізкою. Сміливіше, татуню! Підсаджуйтеся до мене, т-т-та…

— Припиніть! Де це, а де моя дочка! Між нею і вами нема нічого спільного! Ви — дрібне лайно, не гідне навіть здмухувати пил з її туфель! Моя дочка не має жодного стосунку до вибуху. І ви це добре знаєте!

— Заспокойтеся, Шведе. Заспокойтеся, мій коханчику. Якщо ви справді бажаєте побачити дочку, як стверджуєте, то просто заспокойтеся, підійдіть сюди і вдуйте Риті Коен як слід. Спершу трах, тоді приз.

Вона підтягнула коліна собі до грудей і, впершись п’ятами у постіль, широко розвела ноги. Барвиста спідниця була закасана вище колін, під нею не було нічого.

— Ось, — лагідно промовила вона. — Встав його просто сюди. Атакуй, нападай. Зайчику, тобі можна все.

— Міс Коен… — Швед не знав, за що хапатися, яка з усіх можливих реакцій виявиться рятівною. Вир цих печерних пристрастей, ця дешева риторика — він явно був не готовий до такої атаки. Вона принесла до готелю шашку динаміту. Он воно як. Щоб його підірвати.

— Що сталося, любий? — обізвалась вона. — Якщо ви хочете, щоб вас почули, то треба говорити, як великий хлопчик.

— Який стосунок має ця вистава до