Агата Крісті - Убивство в будинку вікарія

– Анонімних листів? – різко перепитав я. – То ви одержали анонімного листа, у якому було звинувачено Арчера?

– У цьому не було нічого нового, сер. Ми одержуємо їх щодня понад десяток. Звичайно, ми звернули увагу на Арчера. Наче поліція не має власного погляду на речі. Арчер перебував під підозрою від самого початку. Але проблема в тому, що він має алібі. Не таке воно вже надійне, але переступити через нього важко.

– Що ви маєте на увазі, кажучи, що воно не дуже надійне? – запитав я.

– Як з’ясувалося, він був із двома приятелями протягом усієї другої половини дня. Це, як я вже сказав, мало що означає. Такі люди, як Арчер та його приятелі, можуть заприсягтися в чому завгодно. Жодному їхньому слову вірити не можна. Ми це знаємо. Але публіка не знає, а журі присяжних, яке набирають із публіки, поводиться відповідно. Вони нічого не знають і десятеро проти одного вірять у все, що розказують свідки, незалежно від того, хто це розказує. І, звичайно ж, сам Арчер присягатиметься доти, доки в нього не почорніє обличчя, що він цього не робив.

– Він не стане вам догоджати, як містер Реддінґ, – сказав я з усмішкою.

– Він не стане, – погодився інспектор із похмурим виразом обличчя.

– Я думаю, природно чіплятися за своє життя, – замислено сказав я.

– Ви здивувалися б, якби довідалися, скільки вбивць гуляють на волі через добросердечність журі присяжних, – похмуро промовив інспектор.

– Але ви серйозно думаєте, що полковника Протеро вбив Арчер? – запитав я.

Мене завжди дивувало, чому інспектор Слек ніколи не говорив про те, кого він підозрює у вбивстві. Здавалося, єдине, що його цікавить, – це наскільки легко або важко притягти до відповідальності того або іншого підозрюваного.

– Мені хотілося б мати трохи більше впевненості, – зізнався він. – Відбитки пальців, або сліди від ніг, або якби хтось бачив його в тих місцях у той час, коли стався злочин. Я не можу ризикнути й заарештувати його, не маючи таких доказів. Його бачили неподалік від будинку містера Реддінґа раз або двічі, але він сказав, що приходив навідати свою матір. А вона – жінка дуже пристойна. Ні, загалом я більше схильний підозрювати ту леді. Якби тільки мені вдалося роздобути надійний доказ, що вона його шантажувала, – але в тому, що стосується цього злочину, надійних доказів не існує. Тут ми маємо тільки теорію, теорію, теорію. Як шкода, що жодна із самотніх старих жінок не живе біля самого провулка, який веде до вашого обійстя, містере Клемент. Я переконаний, ми б уже щось знали, якби така сусідка біля вас жила.

Коли він заговорив про сусідку, я згадав про свої листи й попрощався з ним. То був чи не єдиний випадок, коли я бачив його в благодушному настрої.

Свій найперший візит я зробив до міс Гартнел. Вона, певно, спостерігала за мною з вікна, бо перш ніж я встиг подзвонити, вже відчинила парадні двері й, міцно вхопившись за мою руку, перетягла мене через поріг.

– Як добре, що ви прийшли. Сюди. Тут ніхто не зможе нас підслухати.

Ми увійшли до мікроскопічної кімнатки завбільшки з курник. Міс Гартнел зачинила двері і з виразом глибокої таємничості показала мені на стілець (їх там було тільки три). Я побачив, що вона глибоко втішається своєю поведінкою.

– Я не з тих людей, які полюбляють ходити околяса, – сказала вона своїм життєрадісним голосом, трохи приглушивши його з огляду на серйозність ситуації. – Ви знаєте, як швидко поширюються новини в такому селі, як наше.

– На жаль, знаю, – відповів я.

– Я з вами цілком згодна. Ви знаєте: я терпіти не можу пліток. Але тут ідеться про зовсім інше. Я вважала своїм обов’язком повідомити інспектора поліції, що навідалася до місіс Лестрандж того дня, коли сталося вбивство, і її не було вдома. Я не сподіваюся одержати винагороду за виконання свого обов’язку, а просто виконую його. Невдячність – це те, з чим ми зустрічаємося вперше й востаннє в нашому житті. Ви знаєте, лише вчора та безсоромна міс Бейкер…

– Так, так, – сказав я, намагаючись повернути її до головної теми. – Це дуже сумно, дуже сумно. Але ви сказали…

– Люди з найнижчого класу не знають, хто їхні найліпші друзі, – сказала міс Гартнел. – Я завжди знаю, що сказати для їхньої користі, коли їх навідую. Але не думайте, що вони подякували мені бодай один раз.

– Ви повідомили інспектора про ваш візит до місіс Лестрандж, – нагадав їй я.

– Атож, повідомила, і, до речі, він також мені не подякував. Сказав, що попросить надати інформацію тоді, коли вона буде йому потрібна. Не цими точно словами, але в такому дусі. Сьогодні в поліції працюють люди із зовсім іншого класу.

– Можливо, і справді, – сказав я. – Але ви мені хотіли щось сказати?

– Я вирішила, що цього разу не звертатимуся до жодного клятого інспектора. Зрештою священик – це джентльмен, принаймні декотрі з них, – додала вона.

Я мав надію, що до цієї категорії вона включила й мене.

– Якщо я можу вам чимось допомогти, – почав я.

– Це справа обов’язку, – сказала міс Гартнел і закрила свого рота, клацнувши щелепами. – Я не люблю казати такі речі. Ніхто цього не любить. Але обов’язок є обов’язком.

Я чекав.

– Мені дали зрозуміти, – провадила міс Гартнел, густо почервонівши, – що місіс Лестрандж розповідає, ніби вона не виходила з дому, а на мій дзвінок у двері не відповіла тому, що просто не схотіла відповідати. Ось так люди схильні ставитися до інших. Я прийшла для того, щоб виконати свій обов’язок, а вона поставилася до мене так, як вона поставилася.

– Вона була хвора, – лагідно сказав я.

– Хвора? Нісенітниця. Ви надто відсторонені від світу, містере Клемент. З цією жінкою не відбувається нічого поганого. Надто хвора, щоб прийти на попереднє розслідування! Медична довідка від доктора Гейдока! Вона може крутити ним навколо свого пальця, усім це відомо. То де я була?

Я не знав, де вона була. Коли слухаєш міс Гартнел, то надзвичайно важко зрозуміти, коли закінчується розповідь і починається паплюження ближніх.

– До речі, про те, як я прийшла до неї в той день. Нехай не вигадує, що вона була тоді вдома. Удома її не було. Я знаю.

– Як ви можете знати?

Обличчя міс Гартнел стало ще червонішим. Якби не її войовничий настрій, то можна було б подумати, що вона зніяковіла.

– Я дзвонила, і я стукала у двері, – пояснила мені вона. – Двічі. А може, і тричі. І раптом до мене дійшло, що дзвінок, можливо, зламався.

Вона була неспроможна – я це відзначив із радістю – дивитися мені у вічі, коли промовила ці слова. Один і той самий будівничий споруджував усі наші будинки, і дзвінки, які він поставив, було виразно чути тому, хто стояв на маті, постеленій перед парадними дверима. Міс Гартнел знала про це не гірше, ніж я, але, як я зрозумів, хотіла дотриматися правил пристойності.

– Так? – промурмотів я.

– Я не хотіла пропихати свою візитівку в поштову скриньку. Це було б надто брутально, а я,