Агата Крісті - Убивство в будинку вікарія

У неї навіть не затремтів голос, коли вона висловила цю дивовижно шляхетну думку.

– Тому я подумала, що обійду навкруг будинку й постукаю у віконну шибку, – провадила вона, більше не червоніючи. – Я обійшла навколо будинку й зазирнула в усі вікна, але в домі не було нікогісінько.

Я зрозумів її досконало. Скориставшись із того факту, що дім порожній, міс Гартнел дала цілковиту волю своїй цікавості й обійшла навколо будинку, роздивляючись сад і заглядаючи в усі вікна, аби побачити якомога більше, що там усередині. Вона вирішила розповісти свою історію мені, подумавши, що я буду для неї співчутливішою й поблажливішою публікою, ніж поліція. Вважають, що священнослужителі віддають перевагу сумніву на користь своїх парафіян.

Я не став коментувати ситуацію, про яку мені розповіли. Я лише запитав:

– О котрій годині це було, міс Гартнел?

– Наскільки я спроможна пригадати, це було близько шостої години, – відповіла міс Гартнел. – Після цього я відразу пішла додому й прийшла десь о десятій хвилині на сьому, а місіс Протеро прийшла десь через півгодини, залишивши доктора Стоуна й містера Реддінґа зовні, і ми поговорили з нею про цибулини. А бідолашний полковник на той час уже лежав убитий. У якому сумному світі нам доводиться жити!

– Справді, наш світ доволі неприємний, – сказав я й підвівся на ноги. – Це все, що ви хотіли мені сказати?

– Я подумала, що це може бути важливим.

– Може, – погодився з нею я.

І відмовившись від подальшої розмови, що неабияк розчарувало міс Гартнел, я покинув її дім.

Міс Везербі, яку я навідав другою, зустріла мене у стані певного хвилювання.

– Дорогий вікарію, яка я рада вас бачити! Ви вже пили чай? Ви справді не хочете? Підкласти подушку вам під спину? Це дуже люб’язно з вашого боку прийти так швидко. Ви завжди готові пожертвувати своїми інтересами задля інших людей.

Вона багато базікала в такому дусі, перш ніж ми перейшли до головної теми, і навіть тоді вона знову й знову відхилялася кудись убік.

– Ви повинні зрозуміти, що я почула це з дуже авторитетного джерела.

У Сент-Мері-Мід найавторитетнішим джерелом завжди вважають чиїхось служниць.

– Ви не можете сказати мені, від кого про це довідалися?

– Я пообіцяла, любий містере Клемент. А я завжди вважала, що обіцянка – свята річ.

Вона говорила дуже врочистим тоном.

– Припустімо, я скажу, що почула це від однієї малої пташки. Така відповідь вас задовольнить?

Мені дуже кортіло сказати: «Така відповідь здається мені вкрай ідіотською». Шкода, що я утримався. Мені було б дуже цікаво подивитися, як би зреагувала на такі слова міс Везербі.

– Так от, та мала пташка сказала мені, що вона бачила одну леді, ім’я якої я називати не стану.

– Ще одну малу пташку? – запитав я.

На мій превеликий подив, міс Везербі голосно засміялася й грайливо поплескала мене по руці, кажучи:

– Ой, вікарію, та ви, виявляється, жартівник!

Пересміявшись, вона сказала:

– Вона бачила одну леді, і куди, думаєте, та леді йшла? Вона звернула на дорогу до церковного дому, але перш ніж вона на неї звернула, то подивилася в один бік дороги та в другий надзвичайно підозріливим поглядом – певно, хотіла переконатися, що ніхто з людей, яких вона знала, її не помітив, я думаю.

– А де ж була тоді мала пташка? – поцікавився я.

– У торговця рибою, у кімнаті над крамницею.

Я знаю, де перебувають служниці, коли в них вихідний. Я знаю одне місце, де вони ніколи не перебувають, якщо можуть цьому зарадити, – на свіжому повітрі.

– А було це, – провадила міс Везербі, нахилившись уперед із таємничим виразом обличчя, – десь близько шостої години.

– У який день?

Міс Везербі тихо зойкнула.

– У день убивства, хіба я не сказала?

– Я здогадався, – відповів я. – А як звуть ту леді?

– Її прізвище починається на «Л», – сказала Везербі, кивнувши головою кілька разів.

Відчувши, що міс Везербі повідомила мені всю інформацію, яка в неї була, я підвівся на ноги.

– Ви не дозволите, щоб поліція піддала мене перехресному допиту? – запитала міс Везербі патетичним голосом і стиснула мою руку обома своїми долонями. – Мене жахає публічність. І необхідність стояти в суді.

– У певних випадках, – сказав я, – вони дозволяють свідкам сидіти.

І подався навтікача.

Мені залишалося ще зустрітися з місіс Прайс Рідлі. Ця леді відразу поставила мене на місце.

– Я не бажаю бути вплутаною в будь-які стосунки з поліцією, – похмуро промовила вона, після того як холодно потиснула мені руку. – Проте ви розумієте, що, з другого боку, натрапивши на обставину, яка вимагає пояснення, я зрозуміла, що мушу повідомити її комусь із представників офіційної влади.

– Ваше повідомлення стосується місіс Лестрандж? – запитав я.

– Чому воно має стосуватися її? – холодно запитала місіс Прайс Рідлі.

Я зрозумів, що дав маху.

– Справа дуже проста, – провадила вона. – Моя служниця Клара стояла біля передньої хвіртки, вона вийшла туди на хвилину або дві – сказала мені, що хоче подихати свіжим повітрям. Я, звичайно, і не подумала їй повірити. Набагато ймовірніше, вона хотіла там зустрітися з хлопцем, який працює в рибній крамниці – утім, хлопцем на побігеньках називати його вже пізно, радше безсоромним молодим нахабою, який думає, що позаяк йому вже виповнилося сімнадцять років, то він може чіплятися до всіх молодих дівчат. Та хай там що, а як я вже сказала, вона стояла біля хвіртки й почула, як хтось чхнув.

– Так, – сказав я, чекаючи продовження.

– Оце й усе. Я вам сказала, вона почула, як хтось чхнув. І не кажіть мені, що я вже не така молода, якою колись була, і могла помилитися, бо той звук почула не я, а Клара, якій лише дев’ятнадцять років.

– Але ж, – запитав я, – чому ніхто не міг тоді просто чхнути та й годі?

Місіс Прайс Рідлі подивилася на мене поглядом, у якому був очевидний жаль до моїх убогих розумових здібностей.

– Вона почула, як хтось чхнув у день убивства, у той час, коли у вашому домі не було нікого. Немає жодного сумніву в тому, що вбивця ховався в кущах, чекаючи на слушну нагоду. Вам треба шукати чоловіка з нежитем.

– Або чоловіка, який страждає від сінної пропасниці, – припустив я. – Але я думаю, місіс Прайс Рідлі, що ваша таємниця має надзвичайно просте розв’язання. Наша служниця Мері застудилася й мучиться від гострого нежитю уже протягом кількох днів. Її чхання дуже наостогидло нам останнім часом. То саме її чхання, либонь, і почула ваша служниця.

– Вона почула, як чхнув чоловік, – твердо заперечила місіс Прайс Рідлі. – І від нашої хвіртки не можна почути, як чхає ваша служниця на вашій кухні.

– Від вашої хвіртки також ніхто не міг би почути, як хтось чхає в моєму кабінеті, – сказав я. – Або принаймні я дуже сумніваюся в цьому.

– Я сказала, що той чоловік міг переховуватися в кущах, – заперечила мені місіс Прайс Рідлі. – Немає сумніву в тому, що коли Клара повернулася в дім, він увійшов до вас крізь парадні двері.

– Що ж, це можливо, – погодився я.

Я намагався, щоб мій голос не пролунав із поблажливою іронією, але, певно, мені це не вдалося, бо місіс Прайс Рідлі несподівано