Агата Крісті - Убивство в будинку вікарія

Я відчув, що зміст третього листа я можу вгадати, майже не читаючи:

Дорогий містере Клемент! Я довідалася про щось надзвичайно важливе. Я думаю, ви першим повинні про це знати. Ви зможете завітати до мене сьогодні пополудні? Я чекатиму вас.

Це войовниче послання було підписане «Аманда Гартнел».

Я розкрив четвертого листа. Мені пощастило в тому, що досі я одержував дуже мало анонімних листів. На мою думку, анонімний лист – це наймерзенніша й найжорстокіша зброя з тих, які існують у світі. Цей останній не був винятком. Він мав на меті справити враження, що написаний неосвіченою особою, але кілька його особливостей схиляли мене не вірити такому припущенню.

Дорогий вікарію – я думаю, ви повинні знати про те, що в нас Діється. Вашу дружину бачили, як вона виходила з котеджа містера Реддінґа, намагаючись бути невпізнаною. Ви знаєте, що це означає. Двоє з них добре Порозумілися. Думаю, вам треба це знати.

Друг.

Я скрикнув з огидою і, зіжмакавши папірець, укинув його у відкритий камін саме в ту мить, коли Ґрізельда увійшла до кімнати.

– Що там ти викидаєш із таким презирством? – запитала вона.

– Сміття, – сказав я.

Діставши з кишені сірники, я запалив один і нахилився. Проте Ґрізельда виявилася спритнішою, ніж я. Вона нахилилася, схопила зіжмаканий папірець і розгорнула його, перш ніж я встиг перешкодити їй.

Вона прочитала, з огидою скрикнула й укинула туди, де він був, відвернувшись від мене. Я підпалив лист і дивився, як він горить.

Ґрізельда відійшла від мене. Вона зупинилася біля вікна й подивилася в сад.

– Лене, – промовила вона, не обертаючись до мене.

– Так, моя люба.

– Я хочу тобі щось сказати. Так, не зупиняй мене. Будь ласка, послухай, що я скажу. Коли Лоренс Реддінґ прийшов сюди, я дала тобі зрозуміти, що дуже мало знала його раніше. Це була неправда. Я знала його дуже добре. Правду кажучи, до того як зустріла тебе, я була в нього закохана. Я думаю, більшість жінок закохуються в Лоренса. Я була без тями від нього протягом певного часу. Я не хочу сказати, що писала листи, які могли б скомпрометувати мене, або щось таке ідіотське, як ото пишуть у романах. Але я була тоді дуже закохана в нього.

– Чому ти мені про це не сказала? – запитав я.

– Чому, чому! Бо я знаю, що іноді ти буваєш дуже дурним. Позаяк я набагато молодша, ніж ти, то ти схильний думати, що я можу захоплюватися іншими чоловіками. Я подумала, що ти почнеш переживати через те, що Лоренс і я були друзями.

– Ти надто вмієш приховувати речі, – сказав я, згадавши, що вона казала мені в цій кімнаті менш як тиждень тому і з якою щирістю тоді говорила.

– Так, я завжди вміла багато чого приховувати. Можна сказати, це подобається мені.

У її голосі прозвучала дитяча втіха від того, що вона володіє такою майстерністю.

– Але те, що я сказала тобі тепер, – цілковита правда. Я нічого не знала про його стосунки з Анною й дивувалася, чому Лоренс так змінився у ставленні до мене, зовсім мене не помічаючи. Я не звикла, щоб мене не помічали.

Запала мовчанка.

– Ти мене розумієш, Лене? – стривожено запитала Ґрізельда.

– Так, – сказав я. – Розумію.

Але чи справді я її зрозумів?

Розділ двадцять п’ятий

Мені було важко позбутися того враження, яке справив на мене анонімний лист. Дьоготь не може не забруднити, якщо ти доторкнувся до нього.

Але я зібрав три інші листи, подивився на годинник і вирушив у дорогу.

Я сушив собі голову, що то була за новина, яка стала відомою трьом жінкам водночас. Я припустив, що то була одна й та сама інформація, але незабаром переконався, що моя логіка не виправдала себе.

Не стану стверджувати, що необхідність зробити кілька візитів відвернула мою увагу від поліційного відділка. Мої ноги понесли мене туди, не питаючи в мене дозволу. Мені дуже хотілося знати, чи інспектор Слек повернувся зі Старої Садиби.

Він уже повернувся й – більше того – привів до поліційної дільниці й міс Крем. Прекрасна Ґледіс сиділа на стільці й усе категорично заперечувала. Мовляв, ніякої валізи вона до лісу не носила.

– Тільки тому, що одна зі старих пліткарок не має чого робити, як визирати з вікна опівночі, ви причепилися до мене. Вона вже помилилася одного разу, ви повинні пам’ятати, коли сказала, що бачила мене в кінці провулка в день убивства, а якщо вона помилилася тоді, посеред дня, то як могла впізнати мене при місячному освітленні? Злі язики в тутешніх старих леді, дуже злі. Базікають, що їм прибандюриться. А я сплю собі у своєму ліжку, невинна, як мала дитина. Ви повинні соромитися своїх наклепів, усі ви.

– А якщо господиня «Синього кабана» впізнає, що це ваша валіза, міс Крем?

– Якщо вона скаже щось подібне, то вона помилиться. На валізі імені не написано. Майже кожна людина має таку валізу. І ви маєте нахабство звинувачувати бідолашного доктора Стоуна в тому, що він звичайний злодій? Чоловіка, який має стільки наукових звань?

– Отже, ви відмовляєтеся дати якісь пояснення, міс Крем?

– Які я можу дати пояснення? Ви припустилися помилки, ото й усе. Ви й ваша набридлива міс Марпл. Я більше не скажу жодного слова без присутності мого адвоката. Я зараз піду звідси – якщо ви, звісно, не заарештуєте мене.

Замість відповіді інспектор підвівся й відчинив для неї двері. Мотнувши головою, міс Крем, вийшла з відділка.

– Саме такої лінії вирішила вона дотримуватися, – сказав інспектор Слек. – Абсолютне заперечення. І, звичайно ж, стара леді могла помилитися. Жодне журі присяжних не повірить, що ви можете когось упізнати з такої відстані в місячну ніч. І, звичайно ж, як я вже сказав, стара леді могла припуститися помилки.

– Могла, – сказав я. – Але не думаю, що вона її припустилася. Міс Марпл зазвичай не помиляється. Тому її так і не люблять.

Інспектор єхидно посміхнувся.

– Те саме каже й Герст. Ох, мені ці села!

– А як щодо срібла, інспекторе?

– Зі сріблом усе в порядку. Звичайно, один із сервізів мусить бути фальшивим. У Мач Бенгемі живе один чоловік, який має славу великого фахівця зі старого срібла. Я вже зателефонував йому й послав по нього машину, щоб привезти його сюди. Незабаром ми довідаємося, що є чим. Чи то крадіжку вже скоєно, чи її тільки планують. Власне, великої різниці в цьому для нас немає – я хочу сказати, для тієї справи, яку ми розслідуємо. Крадіжка – дрібниця супроти вбивства. А ці двоє непричетні до вбивства. Можливо, ми знайдемо ниточку, яка виведе нас на вбивцю, через дівчину – тому я й відпустив її без зайвих проблем.

– Я так і подумав.

– Шкода, що містер Реддінґ зірвався з нашого гачка. Нечасто в цьому світі зустрінеш людину, готову на все, аби тобі догодити.

– Думаю, нечасто, – погодився я з легкою усмішкою.

– Від жінок ми маємо багато лиха, – філософськи заявив інспектор.

Він зітхнув, а тоді заявив на мій превеликий подив:

– Звичайно, маємо ще Арчера.

– Он як! – сказав я. – Ви подумали на нього?

– Аякже, сер, я про нього подумав чи не в першу