Агата Крісті - Убивство в будинку вікарія
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ідеться не про дезертирство. Ви хворий. Я переконаний, що Гейдок погодиться зі мною.
– Гейдок, Гейдок. Хіба це лікар? Неосвічений сільський знахар.
– Я думаю, ви несправедливі до нього. Його завжди вважали надзвичайно здібним чоловіком у своїй професії.
– Справді? Можливо. Не стану сперечатися. Але мені він не подобається. Втім, я прийшов сюди сказати вам не те. Я прийшов запитати, чи не будете ви таким люб’язним, щоб виголосити сьогодні вечірню проповідь замість мене. Я почуваюся надто погано, щоби братися за це.
– Звичайно, звичайно. Я відслужу також вечірню замість вас.
– Ні, ні. Я хочу сам відслужити вечірню. Я на це спроможний. Але думка про те, що я повинен піднятися на казальницю й побачити всі прикуті до мене погляди…
Він заплющив очі й зробив конвульсивний ковтальний рух.
Мені було очевидно, що з Госом справді діється щось не те. Він, схоже, розгадав мої думки, бо розплющив очі й швидко сказав:
– Зі мною не діється нічого поганого. Лише головний біль – мене мучить страхітливий головний біль. Чи не міг би я попросити у вас склянку води?
– Звичайно, – відповів я.
Я пішов і сам набрав води з крану. Дзвінком викликати служницю в нашому домі – марна справа.
Я приніс йому воду, і він подякував мені. Потім дістав із кишені невеличку картонну коробку й, відкривши її, витяг капсулу з рисового паперу й укинув її в рот, запивши водою.
– Пігулка проти головного болю, – пояснив він мені.
У мене несподівано промайнула думка, чи Гос, бува, не став залежним від наркотиків. Це пояснило б багато чого з його дивацької поведінки.
– Ви не приймаєте їх забагато, я сподіваюся? – запитав я.
– О, ні, зовсім ні. Доктор Гейдок застеріг мене проти цього. Але діє вона дивовижно. Приносить мені негайну полегкість.
І справді, він заспокоївся і став зосередженішим.
Потім підвівся.
– То ви прочитаєте сьогодні ввечері проповідь? Я буду дуже вдячний вам, сер.
– Немає за що дякувати мені. І я наполягаю, щоб ви мені доручили також відправити службу. Ідіть додому й відпочиньте. Ні, я не хочу слухати ваших заперечень. Жодного слова більше.
Він знову подякував мені. Потім запитав, ковзнувши поглядом повз мене в напрямку вікна.
– Ви сьогодні були у Старій Садибі, сер?
– Так, я там був.
– Пробачте мені – але вас туди викликали?
Я подивився на нього з подивом, і він почервонів.
– Даруйте мені, сер. У мене промайнула думка, що, можливо, поліція домоглася якихось нових успіхів у розслідуванні, і тому місіс Протеро послала по вас.
Я не мав найменшого наміру задовольняти цікавість Госа.
– Вона хотіла обговорити підготовку до похорону й ще одну або дві дрібні справи зі мною, – сказав я.
– Он як! Нічого більше. Розумію.
Я промовчав. Він переступив із ноги на ногу й нарешті сказав:
– Містер Реддінґ прийшов до мене вчора увечері. Я… я не можу зрозуміти чому.
– А хіба він вам не сказав?
– Він… він сказав лише, що прийшов навідати мене. Сказав, почуває себе дещо самотнім вечорами. Раніше він ніколи не приходив до мене.
– Ну що ж, його вважають приємною компанією, – сказав я, усміхаючись.
– Навіщо йому було приходити до мене? Мені це не подобається. – Його голос зірвався. – Він сказав, що навідає мене ще. Що все це означає? Яку думку, по-вашому, він запхав собі в голову?
– Чому ви думаєте, що він зайшов до вас не просто так, а з якоюсь певною метою? – поцікавився я.
– Мені це не подобається, – повторив Гос з упертою наполегливістю. – Я ніколи нічого поганого йому не зробив. Я ніколи не припускав, що він винен, і навіть тоді, коли він сам себе звинуватив, я сказав, що його зізнання здається мені незбагненним. Якщо я когось і запідозрив, то це Арчера – а його ніколи. Арчер цілком інша людина – безбожник і брутальний грубіян. Пияк і мерзотник.
– Вам не здається, що ви висловлюєтеся надто різко? – запитав я. – Зрештою ми дуже мало знаємо про того чоловіка.
– Браконьєр, який щойно вийшов із в’язниці, спроможний на все.
– Ви справді думаєте, що він застрелив полковника Протеро? – з цікавістю запитав я.
Гос дуже не любив відповідати «так» чи «ні». Останнім часом я помічав за ним цю звичку не один раз.
– А ви хіба не думаєте, сер, що це єдине можливе рішення?
– Наскільки нам відомо, – сказав я, – проти нього немає жодного доказу.
– А його погрози? – жваво нагадав мені Гос. – Ви забули про його погрози?
Мені вкрай набридло чути про погрози Арчера. Наскільки мені відомо, немає прямих доказів, що він будь-коли їх висловлював.
– Він був сповнений рішучості помститися полковникові Протеро. Він напився, а тоді застрелив його.
– Це тільки припущення.
– Але хіба ви не погодитеся, що воно цілком імовірне?
– Ні, не погоджуся.
– Але в такому разі воно бодай можливе?
– Можливе.
Гос подивився на мене скоса.
– А чому ви не вважаєте його ймовірним?
– Тому що, – сказав я, – такий чоловік, як Арчер, не стане стріляти в людину з пістолета. Для нього це незвична зброя.
Гос, здавалося, розгубився, почувши мій аргумент. Певно, це було не те заперечення, якого він від мене чекав.
– Ви справді вважаєте таке заперечення переконливим? – із сумнівом у голосі запитав він.
– Як на мене, то це нездоланна перешкода для припущення, що злочин скоїв Арчер, – відповів я.
Гос не знайшов що заперечити на моє останнє твердження. Він подякував мені знову й пішов.
Я провів його до самих парадних дверей і побачив на столі чотири записки. Усі вони мали певні спільні характеристики. Почерк на всіх був, безперечно, жіночим, на всіх було написано «З посильним, терміново», і єдину різницю між ними я помітив у тому, що одна з них було набагато брудніша, ніж інші.
Ця подібність викликала в мене дивне відчуття, що в мене подвоюється, ні, четвериться в очах.
Мері вийшла з кухні й побачила, що я дивлюся на ті цидулки.
– Їх принесли після ланчу, – повідомила вона. – Крім однієї, яку я витягла з поштової скриньки.
Я кивнув їй головою, забрав цидулки й поніс їх у кабінет.
В одній було написано:
Дорогий містере Клемент! Я довідалася про одну річ, яку, на мою думку, ви також повинні знати. Це стосується смерті бідолашного полковника Протеро. Мені дуже хотілося б знати, чи порадите ви, щоб я звернулася до поліції, чи ні. Після смерті свого любого чоловіка я так боюся виносити свої проблеми на публіку. Сподіваюся, ви зможете навідатися до мене сьогодні пополудні на кілька хвилин
Щиро ваша
Марта Прайс Рідлі.
Я відкрив другу записку:
Дорогий містере Клемент, я дуже стривожена й дуже схвильована, бо не знаю, як мені бути. До моїх вух дійшли відомості, що здаються мені надзвичайно важливими. Я відчуваю справжній жах перед необхідністю звертатися до поліції хай там у якому питанні. Я вкрай стурбована і пригнічена. Чи забагато буде просити вас, любий вікарію, завітати до мене на кілька хвилин і розв’язати мої сумніви та вагання в той чудовий спосіб, у який ви вмієте це робити?
Прошу пробачення, що турбую вас.
Щиро ваша
Еколайн Везербі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Убивство в будинку вікарія», після закриття браузера.