Оксана Кісь - Українські жінки у горнилі модернізації

якому належить захищати від несправедливості і сваволі простих людей.

Я змушена звернутися до вас, як до рідного батька, вищого властителя нашої матері-України… Зі сльозами на очах прохаю вас, батько нашої України, захисти нас, нещастям і горем убитих, зняти наше господарство з твердого завдання та повернути нам хоч хату, щоб ми не спотикалися по вулицях голодні і обездолені, чотири душі дівчат та я… бідна з дітьми не маю де голови приклонити…

(Сумщина)

Позбавлені засобів до існування, в умовах правового свавілля, без захисту на краю виживання, жінки далеко не завжди впадали у відчай та смиренно приймали таку долю. Документи і спогади очевидців засвідчують активну позицію та рішучість багатьох жінок в обстоюванні власних прав та інтересів своїх родин, хоча у нерівному протистоянні зі злочинною владою небагатьом вдалося досягти успіху.

Жіночі стратегії виживання в умовах голоду

Розглянемо кілька основних способів, до яких вдавалися жінки для порятунку своїх рідних та власного життя, які засвідчили найбільшу дієвість для виживання в умовах голоду. До таких суто жіночих ресурсів насамперед належали:

• продаж та обмін жіночого майна на продукти харчування;

• жіноча взаємодопомога;

• передання дітей до державних сиротинців;

• жіноче тіло.

Часто в спогадах про життя під час Голодомору знаходимо згадки про обмін жіночого одягу та коштовностей на їжу. Колись заможні родини у разі розкуркулення насамперед втрачали головні засоби до існування — землю, сільськогосподарський реманент, худобу та навіть житло. Хоча найчастіше бригади активістів відбирали також всі інші речі (одяг, постіль, посуд тощо), інколи господарям вдавалося приховати найцінніше: жіночі прикраси та коштовності, добротний та дорогий жіночий одяг і т. д. Саме вони ставали запорукою виживання родини. Люди, які пережили ті жахливі часи, раз по раз засвідчують, що їхнє життя було врятоване саме завдяки продуктам, отриманим в обмін на оті материнські хустки, спідниці, вишивані рушники, інший одяг, які віддавали за безцінь, тобто за безцінні у той час хліб, борошно, крупи, овочі.

Під час голоду моя мати здала сережки і каблучку в обмін на муку.

(Чернігівщина)

Ото ж у баби наряду багато було… — шарахвани, юпки, платки. Так ото ходили мінять… Гожий наряд у бабушки був, і висівки приносили, і з пшона лупу приносили… і буряки привозили, і коржі міняли…

…У матері були оце такі гроші на шиї. Возьме ті гроші батько, принесе муки, отаку головку сахарю. І то ми тим жили, і вижили…

…І наша мама ходили у Вороніж — міняли рушники, сорочки, шарахвани, а відтіля буряки привозили, картошку, зерно там чи муку — хто як давав. І ті вижили, що ходили міняти…

…Понесуть було кашемирову парочку кому-небудь, а їм за це дадуть або півлітру молока, або отаку пампушку дадуть. Вони принесуть та ото на трьох розділим, та й ото з’їмо та й усе…

(Луганщина)

Характерно, що у жодній розповіді не знайдемо жалю за тими дорогими речами, що їх в умовах скрути було втрачено при разюче нерівноцінному обміні. Натомість чи не кожен такий спогад супроводжується коментарем про те, що саме завдяки отриманій в такий спосіб мізерній їжі комусь таки вдалося вижити, тож реальною ціною обміну було саме людське життя.

Особливого забарвлення набувають у контексті Голодомору жіноча солідарність та взаємодопомога: завдяки безкорисливій помочі та співчуттю багатьом вдалося пережити голод. Зрозуміло, що на тлі катастрофічної нестачі їжі, що спричиняла втрату людяності, знецінення самого людського життя та збайдужіння до інших і навіть до себе, звичайні жести милосердя і співчуття видаються вчинками, гідними захоплення. Характерно, що у спогадах про таку допомогу найчастіше фігурують саме жінки, які нерідко ділилися останнім, намагаючись врятувати життя іншої — нерідко чужої — людини.

Моя тьотя, мамина сестра, вона вдова. Було в неї четверо діток, то деколи вона приходила до нас. Шо там можна було — те вділили…

(Житомирщина)

…Сусіди якраз через одну хату, так не було корови, і дітей багато. Ми їм давали молоко…

…А оце нищі — кажен день душ 20 приходе. Так я ото достану мисочку яблук з горища, і їм по тройку — по четверо даю отак. І одну душу не виряжала, шоб нічого не дала. Або буряка кусочок дам, або як картошинка є зварена, так дам…

(Луганщина)

Трагедія материнства

Жіночі спогади розкривають трагедію жінки-матері, яка безсила перед стихією смерті, не здатна захистити власних дітей, врятувати їх від голоду. Тогочасні звіти місцевих органів влади Харкова та Києва віддзеркалюють масштаби цього явища: на вулицях з’явилися тисячі безпритульних покинутих дітей, що їх родичі чи самі батьки звідусіль звозили до великих міст, даючи їм хоч якийсь шанс на виживання. Загрозливі масштаби дитячої безпритульності змусили владу вживати якихось заходів, і 6 травня 1933 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про боротьбу з дитячою безпритульністю». Відтак було створено Всеукраїнську комісію для боротьби з безпритульністю, наділену повноваженнями щодо створення та організації діяльності дитбудинків, яким належало опікуватися долею безпритульних. Чутки про притулки швидко поширилися, і багато селян рушили до міст і містечок, щоб влаштувати туди дітей і таким чином врятувати їх від голодної смерті. Матері у відчаї масово відвозили дітей за межі села — до найближчого райцентру чи міста, де або віддавали їх у притулки під виглядом сироти або просто покидали напризволяще у надії, що державні органи чи сторонні люди подбають про їх виживання.

Матері, щоб не пухли діти з голоду, вивозили їх з дому і там на станції коло дитбудинку залишали їх. Казали, що йдуть купити їсти, а самі плачучи