Оксана Кісь - Українські жінки у горнилі модернізації

Залишилась одна баба стара, сліпа. Явились ці активісти… і кажуть: «Виводьте корову!» Ця жінка, що не бачила ніколи білого світу, пішла в сарай, оправилась у фартух, набрала, підійшла до них і давай їх обкидать кізяками! Ці комісари — од двору, травою обтираються і пішли… А баби слідом, раді, що Маня провчила комісарів.

(Луганщина)

Хоча у селянських родинах жінки традиційно посідали підпорядковане і другорядне становище стосовно чоловіка — голови родини, нема підстав розглядати жінок як пасивних жертв насильницької колективізації та подальшого голоду. В архівах збереглися документи, які засвідчують: деякі жінки чинили активний опір тотальним реквізиціям особистого майна. Підпал клуні зі збіжжям як помста лідеру активістів у селі на Київщині чи напад на одного з активістів із сокирою в руках на Вінничині — то лише кілька прикладів того, як відважно боролися жінки проти більшовицької сваволі і санкціонованого владою пограбування селян.

Хоча жіночий опір мав переважно ситуативний характер та зводився до відчайдушної індивідуальної оборони власного майна, відомі також випадки так званих «бабських бунтів», коли жінки об’єднувались і гуртом відстоювали свої інтереси — чи то захищали від експропріації посівний матеріал, чи то страйкували проти примусової безоплатної праці на колгоспному полі. Саме це явище дозволяє краще зрозуміти поведінку жінок в умовах обмеження їхніх ресурсів та можливостей, з одного боку, та реакцію влади на вияви організованої масової непокори жінок — з іншого.

Опинившись у ситуації владної сваволі та узаконеного насильства, чимало жінок проявили виняткову відвагу та наполегливість в обстоюванні інтересів своїх родин. Традиційно саме жінка була відповідальною за харчування сім’ї, тож жінки виявляли особливу активність та чинили спротив розкуркулюванню саме тоді, коли справа доходила до вилучення продовольчих запасів. Саме це ставало причиною більшості згаданих «бабських бунтів», які набули поширення по всій території, де відбувалися заходи насильницького усуспільнення майна заможних селян. Масштаби селянського спротиву колективізації вражають: з жовтня 1928 р. до серпня 1929 р. відбулося близько 850 стихійних селянських бунтів. На початку 1930 р. ці повстання стали краще організованими, тривалішими і з більш виразними ознаками опозиційності до влади. Характерно, що через кількісне переважання жінок у цих протестних акціях, в офіційних звітах вони часто згадуються як «бабські бунти» чи «бабські волинки». Наприклад, на Житомирщині жінки становили до 70 % учасників таких подій, хоча їхніми лідерами частіше були чоловіки. При цьому саме жінки часто особисто атакували активістів, які здійснювали колективізацію. Пізніше, у 1932–1933 рр., жінки також періодично об’єднувалися для захисту своїх інтересів. З офіційних документів довідуємося, що причиною такої активності жінок частіше за все ставали дії чи бездіяльність місцевої влади, які призводили до нестачі продуктів для харчування дітей. На Вінничині, наприклад, обласні керівники періодично повідомляли про такі випадки: в одному з сіл натовп зі 150 осіб — переважно жінок — захопив поле цукрових буряків, деінде група з 300 молодих жінок намагалася захопити колгоспний запас кукурудзи або ж учинили напад на адміністративні будівлі чи хату голови колгоспу, погрожуючи руйнуваннями і розправами та вимагаючи продуктів для своїх родин. Зважаючи саме на ключову роль жінок у сімейному харчуванні, жінки насправді боронили ту сферу, відповідальність за яку була покладена саме на них і яка виявилася під загрозою через тотальне вилучення харчів у селян.

Вочевидь, сили були нерівними і навіть найбільш відчайдушний спротив жінок не міг зупинити машину колективізації. Чимало жінок, які брали участь у протестах, були покарані, деякі загинули. Прикметно, утім, що назагал санкції щодо жінок-бунтівниць були суттєво м’якшими, аніж до чоловіків. Радянська влада назагал розглядала сільське жіноцтво як найбільш відсталу соціальну групу і не сприймала його як серйозного політичного опонента чи загрозу режимові. Переважно неписьменне і релігійне жіноцтво, за влучним висловом Лінн Віоли, «розглядали як найтемнішу частину і без того темних селянських мас». Крім того, у своїх протестах жінки виступали з позиції жінки-матері, яка прагне виконати покладений на неї традицією обов’язок — нагодувати дітей, і це певною мірою легітимізувало жіночі бунти та змушувало владу толерувати жіночу протидію колективізації.

Окрім відкритої (хоч часто й безуспішної) протидії вилученню майна, жінки подекуди вдавалися і до спроб оскаржити вчинене беззаконня та повернути втрачене. Зі спогадів очевидців та з архівних документів видно, що окремі скарги та звернення селянок до вищих інституцій влади мали позитивні наслідки. При цьому запорукою успіху були не стільки вік чи освіта скаржниці, скільки її наполегливість у відстоюванні своїх прав. Очевидно, звернення до місцевих органів влади далеко не завжди були результативними, тож деякі жінки наважувалися звертатися безпосередньо до найвищих республіканських інстанцій.

Моя зведена сестра два місяці ходила в райком і добилася того, щоб нам повернули хату і все майно.

(Київщина)

Скільки вона (бабуся) виїздила і виходила в район, поки витребувала назад хату!

(Вінничина)

Від голоду того страшного року нас врятувала мама. Вона не вміла читати та писати, але була мудрою людиною, яка самотужки підняла нас дев’ятьох дітей. Річ у тому, що крім нас розкуркулили ще Руденків… Він з’їздив до столиці, і йому все повернули… І наша мама так зробила. Вона змогла зустрітися з самим Петровським і отримала документ із вимогою до нашої місцевої влади повернути хату і всі речі… Правда, нам не повернули нічого… зате сільрада нас більше не чіпала…

(Луганщина)

Серед документів того часу знаходимо також численні листи-звернення простих селянок, адресовані очільнику ЦК КП(б)У Г. Петровському, де описані несправедливість та насильство, яких вони та їхні родини зазнали під час реквізицій майна, та містяться прохання про його повернення. Патерналістський дискурс у стосунках населення і органів влади добре простежується в одному з таких листів: до Г. Петровського жінка звертається не лише як до представника вищої влади, а й як до сильного «батька»,