Олександр Гребьонкін - Казки, Олександр Гребьонкін

«Ні спати не можна! Це вірна загибель!»

Йому згадалися герої Джека Лондона. Перемагаючи біль і втому, Артур змусив себе встати.

Потім згадав про попелясту кульку містера С. Вийняв з кишені і здивувався! Шарик світився в темряві, переливаючись блакитним, зеленим, помаранчевим кольорами.

«Ну добре. А далі? Кинути його? Так він же потоне в снігу!»

Руки самі по собі розтиснулися і упустили шарик. Він не впав, а висів у повітрі, переливаючись, а потім повільно полетів вперед, як ніби кликав за собою.

Артур почав дертися за шариком вгору по схилу, а потім побіг що було сил. Іній сідав на його повіки, очі сльозилися. Від важкої ходьби боліло в грудях. Коли він загрузав у глибокому снігу, шарик зависав на місці, ніби чекав його.

***

Кулька застигла у повітрі, і Артур акуратно взяв її. Шарик знову став попелястим і відправився в кишеню.

Артур постукав. Двері хатини повільно і зі скрипом відчинилися.

Хлопчик злякано здригнувся - на двері сиділа сова і дивилася на нього великими очима. Вона змахнула крилами, і перед ним постала стара баба. Вона була висока, але згорблена роками. З-під немодної вже шапки виднілися завитки сивого волосся. Ніс у неї був великий, гачкуватий і, здавалося, відливав сталлю.

- Вечір добрий, - ледь чутно промовив Артур одними губами.

- Ну, нарешті добрався, мій жданчик. Вже зачекалася на тебе. Бідненький, зовсім замерз. Нічого, у мене натоплено, зігрієшся...А мені нічого не передавали? - промовила вона скрипучим голосом.

Артур дістав золоту монету.

Стара посміхнулася і спробувала монету на зуб.

- Заходь, мій милий жданчику, будь як вдома... Мене Горпиною Яківною звуть.

У дерев'яному житлі пахло лісовим духом. Стекла вікон були покриті вигадливими візерунками і запорошені інієм. Розмірено йшли великі ходики: тик, так...

У грубці палахкотів багряний вогонь. В кімнаті були розвішані різні пучки трав, сушені коріння і гриби.

- Сідай, любий, за стіл. Зараз вечеряти будемо.

- А ще краще лізь на піч, тут тепліше, - почувся чийсь тонкий і трохи буркотливий голос за спиною.

Артур обернувся. Величезний товстий кіт лежав на гарячій печі, на вишитому рядні. Артур озирнувся - більше говорити не було кому.

- Стривай, Василю, нехай гість поїсть, а то, бачиш, зовсім охляв, - сказала Горпина Яківна. І голосно покликала скрипучим голосом:

- Манька! Ти де? Хлібосолку давай, страву неси!

З маленької підсобної кімнати, що служила мабуть і кухнею, вислизнула миша в людський зріст, одягнена в сіру сукню, засмальцьований білий фартух і очіпок.

- Біжу, пані, біжу.

Артур був вражений мишею не менше, ніж котом!

Горпина Яківна страшно посміхнулася, виставивши надламаний коричневий зуб:

- Моя служниця ще з молодих років! Колись жила в маєтку мого татуся. До сих пір панею кличе. А я... Опустилася я з тих пір. І так вже багато років живу, а коли це скінчиться - не знаю! Значить, потрібна ще!

Прошмигнувши миша швидко постелила на стіл скатертину - хлібосолку і винесла запашний коровай.

Надалі Артуру довелося тільки дивуватися, адже дім стояв в глибині глухого лісу, а на столі були вишукані страви. Коли він досхочу наївся, Горпина Яківна, що поралася біля печі, сказала, блиснувши сталевим носом:

- Ну ось, а тепер і відпочити тобі пора. Марш на піч! А за цей час я  що небудь придумаю.

Втомленого Артура не треба було довго просити. Хлопцеві сподобалося, що розмовляючий кіт уступив йому частину печі, а сам без зайвих слів згорнувся клубочком біля ніг.

У домі відчутно пахло вугіллям, дровами та сухими травами. Артур за допомогою монетки зробив в льоду віконця маленький отвір. На дворі шурхотіла поземка. При світлі місяця проглядалось щось схоже на цвинтар. Дерева навколо хоч і стояли в зимових уборах, але все-таки не здавалися лісовими. Схоже, це був занедбаний сад.

Під розмірений стукіт годинника і муркотіння Василя Артур заснув.

***

Вранці, коли миша Манька прибирала тарілки після сніданку, а Горпина Яківна дала Артуру якесь гірке вариво з коріння.

Артур скривився, випивши, але, через деякий час, відчув незвичайний прилив сил.

Горпина Яківна посміхнулася, показуючи свій єдиний зуб:

- Мій дорогенький -  у тебе попереду довга дорога. Різні небезпеки і труднощі чекають на тебе - сили знадобляться. Поки ти спав, я тут покумекала. Бачиш палицю з бронзовим наконечником? Це старовинна складна тростина. Якщо потрапиш у небезпечне становище - окреслюй нею коло - воно охоронить тебе! Ось гребінь - не простий, а чарівний! Він від погоні врятувати може. А ось тобі насіння пречудесне. Розсип його - і настане весна, виросте чудовий сад, в якому буде улюблена квітка твого братика. Але тільки на п'ять хвилин, не більше! І ще... Пам'ятай - любов і доброта зможуть все подолати!