Анастасія Шишкіна - За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна

— Це перше, що спало мені на думку, коли я побачив тебе тоді в парку.

— Чотири золотих, — пробурмотів гном і підсунув мені зачароване перо для підпису.

Розплатившись, Раян також підписався поруч своєю карлючкою.

— А тепер забирайтеся!!!!

— Він завжди такий милий? — тихо запитала я, проходячи крізь брами. 

Позаду почувся обурений вигук.

— Тільки щосуботи... — відповів мій супутник у тон.

Пройшовши крізь магічний бар’єр, ми опинилися в дивовижному сюрреалістичному місті. Я стільки про нього чула, але жодного разу не була тут. Рядами на кам’яних стінах розміщувалися химерні виступи, які, як я знала, були входами на кланові вулиці. Між ними сяяли дивні символи, які слугували джерелами світла.

— Пішли. Не варто затримуватися на плато, — чоловік вказав мені на сходи, пропонуючи йти першою.

Спускаючись, я з цікавістю розглядала околиці. Невеликі акуратні будиночки в низині були витесані з темного каменю і розташовувалися хаотичними рядами. Всі вони були невеликого розміру і мали цікаве коване оформлення. Вулиці широкі, міцні, але не надто чисті. Повітря просякнуте ароматами олії та заліза. Від цих різких запахів у мене засвербіло в носі. Я не стрималася і чхнула, через що мало не втратила рівновагу на крутому спуску.

— Обережніше, будь ласка, Перлинко, — Раян підхопив мене за лікоть.

Від цього звертання я здригнулася. Незвично, що в цьому вимірі використовують не справжні імена, а лише прізвиська.

— Гаразд, Морокушенько! — каюся, не втрималася. Рай подивився на мене невдоволено і важко зітхнув.

Нічим не можу допомогти. Що дісталося, те дісталося.

Настрій у мене одразу піднявся, і, задоволена, я дійшла до початку вулиці без жодних інцидентів. Зупинившись поруч зі мною, Раян витягнув свій навігатор і почав шукати потрібну вулицю. Я вже не дивуюся, звідки в нього карта.

— Пройдемо три квартали, скоротимо через ринок, наліво й до кінця, — поділився він маршрутом.

Я кивнула і пішла слідом за чоловіком. Чим ближче ми наближалися до центру міста, тим більше зустрічали місцевих жителів. Я не помітила тут інопланетян, але на нас усе одно звертали мало уваги.

Все змінилося, коли ми перетнули межу ринку: шум, гам, натовп різноманітних істот… Усі щось кричать, намагаються до тебе доторкнутися чи штовхнути. Після того як Рай удруге втратив мене з поля зору, він міцно схопив мене за руку і наказав не відходити ні на крок. Він ішов злим і роздратованим. Натовп сам поступався дорогою. А що, дуже зручно.

До того моменту, як ми підійшли до потрібного будинку, Хьорст був уже на межі. І все тому, що якийсь розумник мав сміливість зробити мені незвичний комплімент і запросити попрацювати у нього в борделі. Не думаю, що я ще колись почую про цього сміливого бізнесмена…

– Морок! Морок, ти чуєш?! – нарешті чоловік звернув на мене увагу. 

Була помітна його внутрішня боротьба за самовладання, але безрезультатно. Я обхопила його широку долоню своїми ніжними руками й уважно подивилася йому в очі. Кілька хвилин ми мовчки спілкувалися...

– Все добре, правда? – я навіть не вдалася до магії, але його зморшки розгладилися, а погляд прояснів.

– Так, моя люба... – він лагідно поцілував мою руку. – Все добре, дякую. Йдемо.

Не відпускаючи моєї руки, він повів мене до воріт. Ввічливо постукавши й не отримавши відповіді, Рай прикріпив до охоронного контуру спеціальний пристрій. Через кілька секунд бар’єр, спалахнувши синім, з тріском розпався.

Коли ми постукали у двері, нас, як і слід було очікувати, ніхто не зустрів. Дивно. Підходячи до будинку, я сканувала територію і помітила живі Нитки. Розуміючи, що нас чекає, ми увійшли. Тиша всередині була оглушливою, порушеною лише звуком киплячого чайника. 

Ми розділилися: я пішла перевіряти кухню, а Рай, запустивши пару сканувальних заклинань, оглядав вітальню і другий поверх. Пробираючись через купи іржавих металевих предметів, я майже відразу потрапила в маленьку, погано освітлену кімнату.

Насупилася від смороду згорілого м’яса і чогось кислуватого. Здається, тут нещодавно вечеряли. Їжа на столі була ще теплою і майже не з’їдена. Я підійшла і вимкнула чайник, що діяв на нерви.

Оглянувши холодильник і гори немитого посуду в раковині, я дійшла висновку, що наш учень живе сам. Незважаючи на зовнішню непрезентабельність будинку, мені дуже сподобалося хатнє начиння. Воно було незвичайним і надзвичайно автентичним. Яскраві кольори, правильні форми.

– Другий поверх пустий. Він пішов через вікно в спальні, – непомітно підійшов Рай. Я кивнула і поділилася своїми спостереженнями. – Тоді вчинімо так: я залишу тебе тут і, використовуючи гончих, знайду нашого бігача. Для цього…нам потрібна річ, з якою гном нещодавно контактував... – чоловік почав оглядатися навколо.

Я не заперечувала проти плану. Мені вже доводилося зустрічати цих милих цуциків. Одного разу прогулянки з ними вистачило.

– Візьми виделку, він тільки що нею користувався. Там ще залишився біологічний матеріал, – оцінивши ідею, Рай відійшов, щоб різкими рухами намалювати пентаграму виклику. Щось згадав, повернувся. 

– Захист роду, – він зняв з мізинця печатку з червоним діамантом і надів мені на вказівний палець. Перстень злегка стиснувся, підганяючись під розмір. – Якщо щось трапиться, за допомогою духа-хранителя зможеш викликати мене або попросити допомогу.

– Рай...

Захист роду – це дуже серйозно. Крім того, це величезна честь і неймовірний рівень довіри...

– Не драматизуй! – усміхнувся чоловік. – Дирх пильнуватиме за тобою. 

Здавши на прощання мою руку, він повернувся, різкими рухами намалював пентаграму і зник у порталі. Я стояла, трохи ошелешена. 

Ніжно провела пальцем по персню. Красивий. На мить здалося, що він відгукнувся тьмяним світлом. Я швидко опустила руку, серце забилося швидше... Заспокоївшись, я потрусила головою і вирішила ще раз обстежити будинок.