Анастасія Шишкіна - За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна

Розділ 19

Спускаючись сходами, розмірковувала, де ще можна пошукати. Другий і перший поверхи обійшла вже двічі, але нічого незвичного не знайшла. В голові засіла нав’язлива думка, яка ніяк не хотіла сформуватися у щось конкретне… І в наступний момент, змахнувши рукою в пориві емоцій, я ледь не збила стоячу поруч декоративну вазу.

Вхопилась за неї обома руками. Точно! Ваза! Ось що не давало мені спокою! Обходячи дім, я не помітила майстерні. Де ви бачили будинок майстра без робочого місця? Ось воно. Тепер у мене є мета. Інше питання — де шукати цю таємну кімнату. Може, вхід із двору? 

Вийшовши надвір і обійшовши кілька кіл, зі шкодуванням зрозуміла, що й тут пусто. Поки стояла й розмірковувала, що робити далі, почула тихий, але надзвичайно дратівливий писк. Пішла на звук. Відсунувши важкі мішки з глиною, помітила маленького гризуна, що застряг животиком у решітці. Пославши заспокійливий імпульс, щоб тварина ненароком мене не подряпала, обережно звільнила її. Чхнувши, дрібнота швидко сховалася в купі непотрібного господарського сміття.

— Ось і рятуй їх, товстопопиків. Ніякої вдячності…

Підіймаючись із колін, у темряві за решіткою мені здалося, що я побачила бліки. Зацікавившись, увімкнула ліхтарик і лягла на живіт. А ось і вона! Видно небагато, але це точно майстерня. Придумати, як зламати прути, я не змогла. Тому вирішила діяти простіше і знайти вхід із боку дому. Судячи з планування, він має бути десь під сходами.

Обмацавши стіну вздовж і впоперек, я не знайшла жодної нерівності або місця, що відгукувалося б глухим звуком. Мене охопив не лише азарт, а й природна впертість. Що ж ти там такого секретного ховаєш? Замислено спершися на сходовий стовп, я мало не збила ту нещасну білу вазу знову. Хто взагалі додумався поставити її тут? Стривайте. Піднісши ліхтарик і придивившись, я помітила на місці, де раніше стояв глиняний виріб, майстерно вирізану заглибину незвичної форми. Схвильовано почала згадувати, чи бачила я десь у домі схожий малюнок…

Перестрибуючи через одну-дві невисокі сходинки, побігла до кабінету гнома: там навпроти дверей я бачила схожий кулон на портреті предка. Точно. Це він. Широко усміхнулася. Схожий на сталагміт, він був дуже примітним. Спробувавши нігтем, переконалася, що це просто зображення. Залізна на крісло, зняла портрет і за ним, як і передбачалося, виявила сейф. Прямо квест якийсь, їй-богу.

— Може, підірвемо його? — почувся задумливий голос над самим вухом.

Я мало не закричала від несподіванки! Різко розвернувшись, підняла всі щити й активувала бойові імпульси. Серце шалено калатало.

— Любонько, це всього лише я! Не хотів вас налякати! Пробачте! — піднявши напівпрозорі долоні вгору, примирливо озвався дух.

Дуже хотілося його (не)культурно послати. Але я вихована леді й завжди цим пишалася. Тому обмежилася лише дихальною гімнастикою і своїм улюбленим рахунком...

— Хто ви? — після паузи все ж вирішила уточнити.

— Дирхан ель Нувілус III з роду Вогненних. Помічник Хранителя роду Хьорст і особистий захисник містера Раяна, — гордо продекламував цей персонаж.

Виглядав дух колоритно: червоне волосся, крізь пасма якого струменів справжній вогонь, і кафтан, вишитий у кращих традиціях кочових племен.

— А хіба у Роду буває два Хранителі? — я ніколи про таке не чула.

— Я — Хранитель містера Раяна і в майбутньому буду захищати тільки його родину і нащадків.

— Посмертна клятва, чи що?

— Так. А ти звідки знаєш? — здивовано запитав дух, на мить застигнувши на місці.

— Читала.

На одному із завдань знайшла закриту бібліотеку мертвого вченого... Тоді я ще дуже сердилася на Вовка, коли він заборонив "позичити" кілька книжок собі. Проте дозволив почитати їх на місці. Так ось, суть полягає в тому, що той, хто просить, після смерті клянеться вірності та охороні стороні, що приймає. Зазвичай душа стає духом-охоронцем і не більше. А цей за життя, мабуть, був могутнім магом і дуже вдячною істотою, раз після смерті переродився в Хранителя.

— Що ж такого Рай зробив, що ти йому так вдячний?

— Врятував мене і все, що для мене було важливо. Тричі, — абстрактно обвівши рукою повітря, просто відповів дух. — Ну так що, будемо підривати? — потер руки в передчутті.

Боги, він як Аст — аби в небезпечні іграшки пограти!

«Так, цікавий хлопець. Треба буде з ним ближче познайомитися».

— Я забороняю тобі читати мій ментальний фон! Мені це неприємно, — твердо і навіть жорстко вигукнула.

Таке краще проговорювати одразу, а то потім проблем не оберешся.

— Пробачте, міс. Таке більше не повториться, — дух низько вклонився і беземоційно подивився крізь мене. Образився.

Ще й руки, як зразковий лакей, склав. Я закотила очі. Нехай робить, що хоче, — я в його ігри не граю.

— Так що ти там казав про вибух? Чим ми можемо відкрити сейф?

— Я можу розплавити механізм зсередини, міс. Він механічний, — підкреслено ввічливо вимовив Дирхан.

— Спробуй. Тільки кімнату не спали, будь ласка. Райан нам за це дякую не скаже, — я обережно відійшла на безпечну відстань.

Набравши більше повітря, він струменем видихнув справжнє полум’я. Воно, наче зачароване, почало проникати в замок. За кілька секунд ми почули характерний тріск. Дух махнув рукою, і полум’я з димом зникло.

— Готово, міс… — зробивши акцент на останньому слові, самовдоволено промовив дух.

— Молодець. Дякую, — я взяла вишиту серветку з тумби й, обмотавши нею руку, обережно відчинила сейф. — Оце так помічники живуть!

Увесь простір був заповнений великими коштовними каменями, мішками з монетами та золотими артефактами. Засунувши руку глибше, я знайшла той самий кулон. Він був трохи запилений і, схоже, виконував функцію запасного.

— Йдемо вниз? — махнула рукою і попрямувала до сходів.

Кулон встав ідеально. Прокрутивши його, ми почули гуркіт, а потім механічний скрип. Прохід у підвал повільно відчинився. Увімкнувши ліхтарик на максимум, я обережно підійшла до отвору.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍