Анастасія Шишкіна - За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна

Розділ 18

Раян зустрів мене запитливим поглядом, але не сказав жодного слова. Не роздумуючи, я зайняла місце другого пілота. У цій пустелі посадкових смуг немає, тому я очікувала на дуже жорстке приземлення.

Та Раян знову мене здивував. Посадка пройшла настільки м'яко, що я запідозрила шатл у не зовсім цивільному призначенні. На моє німе запитання капітан лише знизав плечима.

Шлюз відчинився, і я ступила на першу сходинку. Як тут тихо… Усюди лише непривабливі кам’яні каньйони, пісок і жодної живої рослини.

— Ця мертва тиша лякає, — промовила, здригнувшись від прохолодного повітря.

— Оболонка планети мертва. Через отруйні бурі тут нічого не виживає, — відповів чоловік, звіряючись із картою на комунікаторі. — Ти активувала фільтр?

Я кивнула на знак згоди та показала зелений індикатор на масці. Нині я відчувала особливе розчарування, що не можу розкрити своїх здібностей. Доведеться мучитися в цьому незручному агрегаті.

Нарешті, знайшовши те, що шукав, Раян жестом покликав мене до себе.

— Зараз перенесу нас на максимально допустиму відстань до найближчого входу, далі підемо пішки, — Рай сміливо обійняв мене за талію, і ми миттєво розчинилися в повітрі.

Нас викинуло на вершині гори. Вітер тут був неймовірно сильним. Пронизливий холод відразу ж скував пальці рук і ніг, а ніс, здається, вмить перетворився на бурульку.

Не відпускаючи мене, Раян швидко переналаштовував терморегулятори на моєму плечі.

— Нагадай мені потім, я тобі нову модель віддам. Вона автоматично налаштовуватиме потрібну температуру.

— Я не чула про оновлення костюма, — хоча тепло вже лагідно розливалося тілом, я не поспішала відходити.

— І не повинна була. Це нові розробки. Поки що їх не планують запускати у вільний продаж, лише для військових потреб, — він легенько поцілував мене в маківку. — Зігрілася? Тоді поспішимо. У нас ще багато справ.

Ми почали свій захопливий спуск. Мені навіть сподобалося. Щиро. Це нагадувало своєрідну екстремальну прогулянку. Звісно, не обійшлося без кількох невеликих “схопив в останню мить”, але то вже дрібниці життя.

Видираючись по каменях і маневруючи вузькими звивистими стежками, я уважно озиралася навколо. Хоч би що там казали, але в цих каньйонах є своя неповторна естетика. Холодні. Величні. Вони притягують погляд, їх хочеться досліджувати й розглядати.

— Меггі, дивися під ноги. Тут починається дуже слизька стежка, — промовив Раян, зникаючи за поворотом.

З важким зітханням я глянула на свої черевики. Що ж, попрямували далі.

Зрештою, ми все ж дісталися потрібного місця. Спритно зістрибнувши на землю і спустивши мене слідом, Рай впевнено рушив до великого валуна. Накресливши на ньому комбінацію потрібних символів, камінь трохи загудів і утворив прохід у приховану від сторонніх печеру.

— Що сталося? — Рай здивовано озирнувся, бо я залишилася стояти на місці, не рушивши з місця.

— Тут нещодавно пролилося багато крові…

Смерть відчувалася неймовірно виразно. Чоловік насупив брови, кивнув і активував бойові чари. Я заздрісно зітхнула. Мені, як Прядачу, чужа енергія підкоряється дуже неохоче.

Активізувавши свої імпульси, я пішла слідом. Чим глибше ми спускалися, тим холодніше ставало. Придивившись, я зрозуміла, що холод йде від синіх прожилок у камені. Вони ніби підсвічувалися зсередини та випромінювали неприємний мороз. Отже, ось що є справжньою причиною такої негоди на планеті…

Ще здалеку я помітила чотирьох велетнів у зачарованих обладунках. Тролі. Створіння з не надто високим інтелектом, але відмінно виконують охоронні функції.

— Гляди, живий! А я вже сподівався, що сконав наш Морокушенька, — пролунав скрипучий голос, коли з-за стійки вийшов похилого віку гном.

Борода в нього була заплутана, та й загалом вигляд мав доволі неохайний. До того ж гном, як новорічна ялинка, з ніг до голови був обвішаний артефактами й забрудненою зброєю.

— І я радий тебе бачити, — усміхнувся Раян. — Роки йдуть, а твій характер, бачу, лишається незмінним.

— Візьму за комплімент, — гном подарував нам щось схоже на ввічливу усмішку, а потім, різко змінюючи тон, запитав: — То чого тебе сюди занесло цього разу?

— У справі, Брамник. Треба знайти майстра. Впізнаєш роботу? — Рай активував на долоні голограму нашого глечика.

— Що ж, не впізнати. Це Жук, без сумніву. Тільки ти запізнився, — гном мстиво усміхнувся. — Убили його. Чужинці прирізали всю сім’ю, не пошкодували ні дітей, ні старих. Тут було дуже криваво, криваво… — дід похитував головою, погладжуючи свою бороду.

— Тому охорону й посилили? — обережно уточнила я.

Наскільки пам’ятала, тролі зазвичай працюють парами.

— Так, так. Його донька була дружиною самого Діаманта! Гостювала в батьків на честь народження первістка. Ох, і славний малюк був! Весь у батька пішов!

Ми стривожено перезирнулися з Раяном. Невже всі наші зусилля були марні?

— Можливо, у нього був учень чи помічник? — я чіплялася за останню надію.

— Був. Але я й так уже забагато вам розповів. Безплатно більше нічого не почуєте.

— Брамнику, не гніви мене, — коли Рай говорить таким спокійним голосом, мені самій стає тривожно, що вже казати про інших. — Кажи все, що знаєш, або ж хтось дуже важливий дізнається одну малу таємницю Великого Брамника.

Гном здригнувся. Розвернувшись, він злобно глянув на Хьорста і, смачно плюнувши, прошипів:

— Сірий. Живе на третій ремісничій вулиці, — буквально видавлюючи з себе слова, сказав гном і попрямував до стійки. — Як будемо записувати нашу Особливу гостю? — кинув на мене недобрий погляд і відкрив зачаровану книгу.

Це він на мені вирішив відігратися? Дідусю, не з тим вогнем ви граєтесь. Я насмішкувато підняла брову і склала руки на грудях.

— Перлина, — несподівано вимовив Рай.

Спершу я навіть не зрозуміла, про що йдеться. А коли дійшло, здивовано глянула на нього. Чоловік знизав плечима:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍