Еммі Берн - Врятуй мене, якщо зможеш , Еммі Берн

Минуло три дні

Всі ці дні ми не вилазили з ліжка. Паша час від часу відповідав на повідомлення та дзвінки по роботі, та весь вільний час приділяв мені.

Ми не використовували контрацепцію, я трішки переживаю з цього приводу, адже пам'ятаю пункти договору, що дітей він більше не хоче. Та можливо зараз щось змінилось та він замінив свою думку, тільки починати цю розмову боюсь.

Сьогодні останній дзвоник, тож прийнявши душ який знову обернувся прекрасним швидким сексом, ми спустились на сніданок у ресторан, який знаходиться у готелі.

Я замовила собі млинці з джемом, а Паша тільки каву.

— Потрібна інша сукня, а то боюсь ніхто на учнів дивитись не буде – усміхаючись промовляє Паша, це також викликає у мене усмішку.

— У нас є час з'їздити до дому? – запитую та кладу до рота перший кусочок млинця. Він настільки смачний, що я заплющую очі від задоволення.

— Ні. Міло пожалій мене, ти не уявляєш як сексуально виглядаєш зараз – хрипким голосом відвідає, це викликає у мене щирий сміх.

— Не смішно – ображено промовляє та допивши каву кличе офіціанта.

Розплатившись ми поїхали по нову сукню. Часу у нас не так багато, а Даня особисто запросив мене на свій останній дзвоник. Тож ми не маємо права запізнюватись ні на хвилинку.

Консультант швидко приносить нам багато різних суконь на вибір, і я обираю чорну. Вона вільного крою з красивими рукавами та довжиною до колін, те що потрібно.

— Ти дуже красива – шепоче мені на вушко, від чого по тілу з'являються сотні мурашок.

— Дякую – відповідаю ховаючи свою усмішку.

За пів години ми вже стояли під воротами школи. Взявшись за руки ми зайшли на територію, та направились до інших людей.

Серед дітей я намагалась знайти Даню, та у мене не виходило.

— Мене шукаєте? – я ледь не підстрибнула від страху, серце забилось дуже швидко.

Я обернулась та зустрілась усміхненим Данею. Паша привітав його та обійняв, я ж вагалась чи потрібно це робити при всіх. То ж коли прийшла черга до мене я злякано стояла.

— Навіть не обіймеш ? – ображено запитує, розставляючи руки у сторони я міцно обіймаю його.

— Вітаю – шепочу на вушко, відчуваючи як Даня обіймає мене ще сильніше.

— Ну вітати рано, я ще рік маю сюди ходити. А тоді вже привіт Лондон – весело промовляє, та підморгнувши мені йде до своїх однокласників.

— Лондон? – ошелешено запитую, чомусь ця новина мене засмучує. Я звикла до Дані.

— Вчора так вирішив. Я теж здивований його рішенню, та якщо він хоче я не проти – обіймаючи мене віддає на вушко.

Паша досі не знає що Луна причетна до мого викрадення, не вже через це він їде. Чи це просто збіг обставин. 

Все пройшло чудово, час від часу на нас кидали зацікавлені погляди та я не звертала на них увагу. Мені байдуже хто що собі думає, головне що думають ті що живуть у моєму серці.

Марія Степанівна та Андрій Миколайович також були, вони приїхали трішки пізніше потрапили у затор. Тож дочекавшись закінчення ми всі разом поїхали у кафе, щоб відзначити свято.

Я розповіла про подарунок Паші, що планую там зробити.

— Я завжди тобі допоможу – поклавши руку на серце промовив Даня, від чого у всіх з'явилась усмішка.

— Я дуже рада що тобі все сподобалось. Паша переживав що ти не захочеш його приймати – дивлячись на Пашу говорить Марія Степанівна, я переводжу погляд на Пашу у якого зникає усмішка.

— Мамо – серйозно промовляє, від чого Марія Степанівна починає сильніше усміхатися.

— На правду не зляться. Він так переживав, боявся що з кольором стін не вгадав або ж розташуванням, а до речі як тобі назва? Над нею Паша найдовше думав – з цікавою запитує, а я переводжу погляд на Пашу, адже назви я не побачила.

— Я не показував назву, можливо Міла не захоче – відповідає, а мені стає дуже цікаво що ж там за назва.

— Як ти назвав? – усміхаючись запитую, яка б не була назва, вона такою ж залишиться.

— Дім ваших сердець – тихо відповідає, ніби боїться що я зараз скажу міняти назву.

— Це найкраща назва – взявши його за руку кажу, та ловлю на собі люблячий погляд.

Останок ми провели за цікавими розмовами. Мені всі пообіцяли допомагати, навіть Андрій Миколайович обіцяв свою допомогу, тільки у юридчних запитаннях.

Ми повернулись до дому, я вже сприймаю цей дім своїм. Ці стіни наповнені любов'ю та затишком, до нього хочеться повертатись.

Прийнявши душ я переодягнулась у домашніх одяг, та сіла складати список що мені потрібно для ветклініки. Хочеться, щоб все було на висоті, щоб мої пацієнти почувались комфортно. Ще потрібно набрати персонал, стільки справ, а я не уявляю до чого братись. Сайт створити, закуплю медикаментів та дозвіл для цього.

Я настільки занурилась у власні думки що не помітила як прийшов Паша. Тільки легкий поцілунок у голову вирвав мене з думок.

— Все добре? – з ніжністю запитує, я пригортаюсь до нього.

— Багато чого потрібно зробити, а я не уявляю з чого почати – тихо кажу та дивлюсь на пустий лист.

— Для цього у тебе є ми. Тобі тільки потрібно сказати що робити, а далі це моє завдання – цілуючи в голову промовляє, на обличчі з'являється щира усмішка, я сильніше притискаюсь до нього. На душі стає спокійно та добре, я вже не самотня у мене є сім'я.