Володимир Кирилович Винниченко - Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко

Оце ваш грандотель, — сьорбнув носом Кирпатий і почав робити цигарку, любовно винявши срібний портсигар із золотими монограмами.

Доктор пошукав очима: на чому б посадити панну Ольгу, — ні стільчика, ні колоди, нічого, — гола, загиджена, моторошна підлога та й усе. Він озирнувся позад себе й аж здригнувся: з землі дивилося чиєсь довге, страшне лице з круглими непорушними очима. Коло цього лиця лежала темна маса другого людського тіла. Мертві, чи живі?

Панна Ольга помалу розмотала хустку, спустила кінці її на груди, причепурила під нею волосся. Спокійно, впевнено, немов у себе в будуарі. Чудесно!

Потім підійшла до стіни і сперлась на неї спиною. Довге лице на землі біля тої стіни, що виходила в сіни, заворушилось і підвелось, — ну, слава Богу, живе. Панна Ольга глянула на нього й спокійно одвернулась, — ну, лежать собі якісь люди на страшній підлозі, що тут такого надзвичайного?

— Вони зараз нас трусить будуть? — байдуже кинула вона до доктора.

— Мабуть.

Темна кучугура біля довгастого обличчя раптом заворушилась і з неї виринуло друге — кругле, жовте, безбороде, — обличчя.

— Що таке? Вже? — жіночим голосом, по-польськи сказало воно й підвелося над підлогою.

— Не знаю...— тихо відповіло йому довгасте лице, водячи круглими, тьмяними очима з доктора на панну Ольгу.

Кирпатий сховав портсигар і закурив. Потім одчинив двері в сіни й голосно спитав:

— Доложив?

Але зараз же ширше розчинив двері й одійшов трохи набік: ага, начальство йдуть.

Доктор швиденько озирнув панну Ольгу, як озирають борця перед рішучою боротьбою. Вона стояла в темному кутку, закрита хусткою, але випроставшись і готова до бою.

Жовтовусий без кожушка й без кашкета, ъ салдатській зеленкуватій блюзі, з нагаєм у руках, не поспішаючи, ввійшов у «камуру». За ним ішов чорнявенький, горбоносий, з великими шорсткими кучерями над вухами, червоноар-мієць.

Зиркнувши на доктора та на панну Ольгу, жовтовусий озирнувся круг себе.

— А де ж пани-графи? Ага. Тут. Ти як смієш лежати, корово? Встать! А ти перед ким сидиш, паршивче? На ноги!

І він твердими, короткими ударами нагая почав хльоскати польських графів, як худобу. Вони зашамотались і, хапаючись руками за стіну, важко, безсило й поспішно почали підводитись на ноги.

— Ач, гладка! Яке черево насмоктала з хлопів, не піднесе! Піднось, піднось, вельможна пані!

І нагаєм з-під низу з глухим ляскотом ще кілька разів ударив її по широкому, незграбному заду. Графиня судор-жно хапалась жовтими, неначе спухлими руками за стіну й з усієї сили тягла за собою своє роздуте, кругле, з великим животом тіло. А граф, високий, худий, подібний до кістястої, виснаженої балагульної шкапи, підвівшися сам, піднімав її за лікоть і тяг догори.

— Стать рівно, струнко!

Важко дихаючи, не зводячи тупо-жахних очей із Єрє-мєєва, вони, ці очманілі істоти, силкувалися стояти струнко: графиня випинала свій величезний живіт, а граф міцно тулив витягнені долоні до швів своїх рейтузів. Але обоє горбились і хилитались од утоми, жаху, думок і «ка-мури».

Тепер видно було хрящуватий «породистий» ніс графа, жовто-сиві, підстрижені вуса й високе лисе чоло. А все лице було помняте, у брудних плямах під очима, наче там було мокро й на тому місці засох порох і бруд. Плакав старий? Мабуть, плакав і ховав од жаху та одчаю «породисту» голову свою у брудну, загиджену солому.

Панна Ольга щільніше закуталась у хустку й одвернулась.

Єрємєєв раптом повернувся до доктора й коротко кинув:

— Ну, виймай усі гроші!

Доктор зараз же поліз у кишеню й витяг гаманець.

— Ось усі наші гроші.

— Скільки тут?

— Шістсот.

Єрємєєв мовчки передав гаманець кучерявому франтикові й підібрав у руку ремінне плетіння нагая разом із пужальном.

— Попереджаю: коли знайдемо при трусі ще що-не-будь, моментально будете розстріляні. Чуєш?

— Можете шукати, ми більше не маємо.

(Невже ж може статись таке безглуздя, що за кашкет розстріляють?!).

— Ага, він не боїться трусу. Значить, усі гроші на мадамі. Роздягти її до голого тіла!

Кучерявий зараз же швиденько засунув гаманця собі за пазуху й охоче підійшов до панни Ольги. Вдаючи ґа-лянтного кавалера, він із церемонними вихилясами, самими кінчиками пальців узяв на плечах панни Ольги хустку й потяг до себе.

Тоді панна Ольга, спокійно відвівши його руки одною своєю рукою, повернулась до Єрємєєва всім тілом і скинула рухом голови хустку на плечі. Світло з сіней освітило всю її вирівняну, горду, впевнену у своїй силі постать. Сині, Наядині очі блищали знайомим докторові скляним блиском і притягали до себе своєю дивністю й нетутешньою якоюсь красою. А на устах була (також знайома) владна й обіцяюче мила посмішка.

— Товаришу, я все ж таки бачу, що ви серйозно нам не вірите? Правда?

Єрємєєв тільки тепер помітив її. Він поширив маленькі свої очі й кивнув до кучерявого:

— Ого! Та ця краля така, що я сам з охотою пошукаю в неї чого-небудь дорогоцінного. Ловку мадамочку старий пес придбав собі.

(На слова панни Ольги він навіть не зволив відповісти).

Кирпатий раптом зареготався й від задоволення сильно почухав себе на потилиці.

— А хвакт, що ловка мадамочка! Таки справді любо-питно обшукати!

Сині очі на мент потупились, ховаючи щось у собі, і знову війнули на жовті, округло-навислі вуса.

— Послухайте, товаришу. Я вам кажу: ви робите велику помилку. Страшно шкідливу! Я вас дуже прошу подумати над цим. Ви можете мене обшукать, можете ображать, навіть розстріляти. Я вас цілком розумію й виправдую. Але...

Жовтовусий підкивнув салдатам:

— Хе! Навіть виправдує. Добренька! Ну, далі, далі!

Кирпатий знову засміявся.

— ...але уявіть собі на хвилину, на одну хвилину, що ви, дійсно, розстрілюєте ваших товаришів, які справді їдуть у штаб, щоб передати важливі відомості. Ну, уявіть собі це.

— Уявляю. Ну, далі?

Він собі просто грався. А рівночасно не без приємної пильности й ласого блиску в очах поглядав на таку чудну, таку прекрасну й таку надзвичайну тут у цій «каму-рі» постать.

— Далі? А далі, товаришу, вам треба відправити нас зараз же в штаб. Одправляйте під яким хочете караулом, стережіть нас, зв’яжіть, що хочете. Невже ви боїтесь, що нас там у штабі не розстріляють, як побачать, що ми брешемо? Хіба вам не все одно, де будуть розстріляні буржуї, коли ми, справді, буржуї? Хіба ні, товаришу? Ми ж не просимо вас звільнити нас, випустити. Будь ласка, тримайте, як хочете.

Чи логіка самих слів, таких простих, ясних і правдивих, чи логіка