Володимир Кирилович Винниченко - Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Жовтовусий пильно, допитливо, тісно стуливши вуста під вусами, тиснув сталевим поглядом у лице з синіми, чудно блискучими очима. Тиснув і мовчав. Панна Ольга вже замовкла, вже глянула на кучерявого й посміхнулась і до його, трошки сумно, трошки так, як посміхаються до людини, яка може зрозуміти, а Єрємєєв усе мовчав і свердлив поглядом.
— Гм! Так ви — партійна товаришка?
Панна Ольга твердо тріпнула головою й пасмо розкудовченого хвилястого темнокаштанового волосся хитнулось над чолом їй.
— Так, партійна товаришка.
— Сільська вчителька?
— Сільська вчителькаї
— Ще раз питаю: сільська вчителька?
Панна Ольга на мент (тільки докторові помітний мент) завагалась і знову кивнула пасмом волосся.
— Сільська вчителька.
І тут доктор із жахом почув, що Наяда посковзнулась у боротьбі, зробила помилку: пильність, допитливість, хмарність одразу зникли з худорлявого обличчя й запа-лих, металічно-сірих очей. Вони мигнули злим, лютим переливом і посміхнулись.
— Ага. Так. Ну, в такому разі, дорога «товаришко», будьте ласкавенькі пройти зо мною до мене. Прошу!
І він широким, привітним жестом повів до дверей.
Панна Ольга, розуміється, не рухнулась.
— Для чого я піду туди, товаришу?
— Для того, «товаришко», щоб дати мені ваші страшенно важливі інформації. А, крім того, може, й ваші всякі дорогоцінності.
І знову погляд убік кирпатого й салдатів. І салдати зрозуміли, облизнувшись масними посмішками.
Молодчина Наяда, вона все ж таки старалась устояти на ногах: спокійно, гідно, твердо похитала головою:
— На жаль, товаришу, вам я не можу дати цих інформації Мені доручено передати їх у штабі й то самому товаришеві Машкову. Як хочете, можете нас не допускати до нього, але відповідальність за це ви берете на себе.
Срємєєв зробив страшенно злякане лице.
— Та не може бути?! Уй-ю-юй! Оце, дійсно, треба подумати. Гм! Що ти його будеш робити? Гм! Отто!
І раптом знайшов вихід:
— Ну, в такому разі поділимо відповідальність, «товаришко»: ти сама прийдеш до мене й передаси мені важливі інформації, всі ваші гроші й усі дорогоцінності. Добре? Сама. Ми тебе й чіпати не будемо. Оттак сама прийдеш і скажеш: «Товаришу, візьміть, будь ласка, в мене всі мої інформації й дорогоцінності». Ге? Згода?
Кирпатий широко посміхався й жадно слідкував за кожним виразом лиця Срємєєва, рефлективно повторюючи на своїм лиці всі його рухи. А двоє ніздрів довгастими дірочками виразно та весело чорніло над квадратовими зубами.
Кучерявий франтик із тонкою розуміючою посмішечкою відійшов набік і засунув праву руку за широкий ля-кований пояс.
У сінях, крім вартового з рушницею, стояло ще декілька салдатів, із цікавістю заглядаючи в «камуру».
Наяда мовчки, спокійно дивилася скляними очима в лице Єрємеєву.
Він здивувався:
— І так не подобається?! Ага: їм соромно! Високі пані не люблять, щоб про це знали інші. Вони все можуть робити, тільки щоб це було добре сховане. Вибачайте, вельможна пані, ми люди прості, не знаємо високобуржуазних моральних звичаїв. Але я вас запевняю, що, крім нас, ніхто не знатиме про це. І помрете, ніхто не знатиме, крім нас. їй-богу, будьте вже певні! А ми що! Мужичва, прості робітники, майже не люди. Чого нас соромитись? Ну, так як? Га? От-так вечерочком прийдете до мене і скажете...
Наяда блідо розтягла потемнілі, малинові уста.
— А? Ви сумніваєтесь, чи прийдете? Прийдете, пре-достойна пані, прийдете. Будьте спокійненькі. Ми вже це трошки знаємо. Так гарнесенько прийдете, що тільки любо буде подивитись. А ви, предостойний «товаришу», будь ласка, вже не задержуйте вашу небогу, чи коханку, чи утриманку, — я вже не знаю, хто вона вам, — нехай вона приходить і передасть мені всі ваші важливі інформації. Не бійтесь, я моментально перешлю їх у штаб. А вам зараз же нагорода прийде. Та нехай передасть уже й усі дорогоцінності свої. Хто знає, може, вони мені так сподобаються, що й вам од того приємно буде.
Доктор коротенько, сухо прокашлявся.
— Товаришу, ви страшенно помиляєтесь! Ви страшенно помиляєтесь. Більше я вам нічого не скажу. Можете робити з нами, що хочете. Але я вам ще раз кажу: ви помиляєтесь!
Голос таки задрижав і задзвенів на кінці тоненькою неприємною нотою.
Єрємєєв хмикнув.
— Та ну? Помиляюсь? Ану, давай, старий, об заклад: от давай зав’яжемо мені очі, заткнемо вуха й підводь мені вашого брата і нашого. Так коли я хоч раз помилюся й за три кроки не почую духом вашого брата, можеш мене поставити до стєнки. Ех, ти старий, а мало товчений: ну, де ж ти бачив у сільської вчительки такі ручки, як у твоєї утриманочки? Га? Ну, сам ти подумай своєю «благородною» головою. Хіба ж їй, отій сільській учительці, голодній, холодній, до того, щоб отак нігті щіточками вигладжувать та кремами натирать? Га? Та вона ж сама собі їсти варить, картоплю пальцями своїми чистить, дурню ти старий! Та вона ж сама кабанцеві помиї носить, вона гноєм-кремом руки натирає, граблями нігті начищає. Та як же ти не зміркував цього наперед, старий йолопе? Га?
Кирпатий весело й задоволено засміявся, а за ним заворкотів сміх і в сінях.
Доктор потупився: він мав рацію, цей катюга. Дійсно, старий йолоп, не зміркував такої простої речі.
— Та ще нашими товаришами смієте називати себе? От наші руки! На, дивись!
Жовтовусий раптом витяг до самого лиця докторові величезні, бурі руки з погнутими, задубілими від роботи пальцями, з нігтями, як із рога.
— Товариші вони вашим? Га? Ну, зрівняй із своїми. Га? Так помиляюсь я?
Ні в Епікура, ні в Шопенгауера, ні в самого Канта таких моральних тез, як ці, доктор ніколи не зустрічав. Що його на це відповісти? А відповісти хоч що-небудь, хоч звук який-небудь треба, бо мовчання — стєнка, само-підписана, самоапробована стєнка.
— Не всяка вчителька мусить бути неохайна. Можна й роботу робить і руки чисті мати. А особливо, як дівчина гарна з себе. Тепер і сільські дівчата пудру вживають.
Єрємєєв засміявся, як цвяхами в торбі потрусив.
— Ач вони як! Ач! Пудру? Ну, чекай, ми тобі припишемо пудру. А особливо оцій «товаришці». О, їй то вже пропишемо! Мої товариші, здається, не від того, щоб цю пампушечку таки гарненько попудрити. Правда, товариші?
Кирпатий аж ревнув од утіхи, а в сінях загуркотів сласний, нетерплячий сміх і посунув усю сіру юрбу ближче до порога «камури». Вона, ця юрба, нічого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко», після закриття браузера.